Сьогодні 24 липня 2024 р.

Скрижалі. Перші легіонери

Михайло МЕЛЬНИК, «Футбольний клуб»

У передчутті плей-офф Євро-2024 продовжуємо ретроспективу матчів національної збірної України.

16 вересня 1992 року відбулося засідання тренерської ради, на якому постало питання про призначення нового головного тренера збірної. До ради тепер входили наставники всіх клубів вищої ліги, і хто ініціював це питання, лишилося загадкою. Зрозуміло, що не сам колишній наставник Віктор Прокопенко.

Звісно, що і не Анатолій Пузач чи Анатолій Заяєв. Просто їхні команди (відповідно «Чорноморець», «Динамо» та «Таврія») того дня проводили матчі континентальних турнірів, і всі троє фізично не могли бути присутніми в стінах федерації, що тулилася тоді в будівлі Держкомспорту.

Як розповідав пізніше перший президент ФФУ Віктор Банніков, члени ради запропонували саме йому окреслити коло кандидатів. Але він на себе таку відповідальність не взяв. До Прокопенка у Баннікова, незважаючи на невтішні результати молодої головної команди, особливих претензій не було. Та й не лише у Баннікова. Можливо, вони були у його заступника Котельникова. Або у майбутнього голови комітету із проведення змагань Конькова.

Тим не менш, питання було поставлене, демократія перемогла, і почалося вільне висування кандидатур. Знову спливло ім'я Лобановського, компанію йому склали Біба, Мунтян, Фоменко, Бишовець та інші – загалом 14 фахівців. Але коли на черговому засіданні відбулося голосування, найбільшу підтримку отримав колишній півзахисник «Шахтаря» та «Динамо» Анатолій Коньков. Щоправда, збірну він очолив поки що формально, а призначення мав затвердити виконком федерації, запланований на 1 грудня.

Коньков не був пов'язаний зобов'язаннями з жодним клубом, тому у ФФУ з'явилася можливість, на відміну від ситуації з Прокопенком, підписати з ним пряму угоду. Проект контракту незабаром був підготовлений, при цьому, окрім іншого, в ньому була позначена і зарплата тренеру. Важко сказати, чи вона стала каменем спотикання, проте ідилії, що наче намітилася, не вийшло.

Буквально за два дні після того, як Коньков ознайомився з проектом, він зібрав на таємну вечерю лояльно налаштованих до нього журналістів, на якій вщент розніс методи роботи відомства Баннікова, ставлення федерації до проблем збірної та до нього особисто. Дісталося і Євгену Котельникову, який завзято наполягав на проведенні 28 жовтня товариського матчу з білорусами в Мінську.

Проте часу на підготовку до цього спарингу знову не було. У вихідні – тур чемпіонату країни, у понеділок – збір, у вівторок – виліт до сусідів, у середу сама гра. А за два дні – чергові матчі першості. Чи буде корсить із матчу в умовах такого щільного графіку? До того ж, в ньому не могли взяти участь представники київського «Динамо», яке готувалося до поєдинку-відповіді Кубку УЄФА з бельгійським «Андерлехтом». А грати без киян, як резонно вважав Коньков, значить, ризикувати репутацією.

Очевидно, іншої думки були Микола Павлов (Дніпро) і Леонід Ткаченко (Металіст), які погодилися дуетом тимчасово очолити національну команду. Для надання ваги події федерація цього разу надіслала факси-запрошення низці легіонерів – Михайличенку, Кузнецову, Протасову, Литовченку, Канчельскісу та Щербакову.

Відгукнулися лише перші двоє, які представляли шотландський «Рейнджерс». А от двоє останніх, як стверджував Віктор Банніков, нахабно обдурили його, спочатку пообіцявши прибути в Україну, а потім спокусившись російськими пряниками.

Для білорусів матч із нашою командою був першим під егідою ФІФА, і готувалися вони до нього з усією скрупульозністю. Принаймні зуміли зібрати під національним прапором практично всіх найсильніших футболістів, у тому числі – легіонерів.

Щоправда, ігрова кар'єра Гоцманова, Зигмантовича, та й Алейникова, який грів лаву запасних в італійському «Лечче», наближалася до завершення. Натомість у самому розквіті були півзахисник Метлицький із віденського «Рапіда» та воротар нижньогородського «Локомотива» Шанталосов.

Через Метлицького будувалися чи не всі атаки сусідської команди, яку очолював відомий у минулому голкіпер Михайло Вергєєнко. Шанталосов кілька разів блиснув у першому таймі, не дозволивши українським футболістам, які мали до перерви невелику перевагу, відкрити рахунок.

У складі нашої команди виділялися Помазун, Беженар та Похлебаєв. Ну і, звичайно ж, не можна було не насолодитися майстерністю Кузнецова та Михайличенка – вже четвертого (після Шелепницького, Третьяка та Драгунова) капітана збірної у четвертому її матчі.

Білоруси діяли з ентузіазмом, на позитиві, та й взагалі матч пройшов у дружній, доброзичливій атмосфері. Господарі були винагороджені за активність на початку другого тайму, коли на полі з'явився Белькевич – майбутня зірка київського «Динамо». Після подачі кутового Гоцманов зумів завдати удару головою – м'яч торкнувся штанги і, незважаючи на відчайдушний кидок Помазуна, опинився в сітці.

Наші відігралися ближче до фінального свистка. І також завдяки стандарту.

Полунін виконав штрафний, і тепер вже головою пробив Максимов. І знову м'яч зачепив каркас воріт – цього разу перекладину. Більше того, пірнувши за лінію, він вилетів у поле. З ходу і зрозуміти було важко, чи відбувся гол. Але арбітри на чолі з москвичем Спіріним розібралися. У підсумку нічия – 1:1.

«Упевнений, у збірної України гарні перспективи, – зауважив після фінального свистка Олексій Михайличенко. – Її кольори захищають здібні молоді гравці. Вони добре підготовлені індивідуально, мобільні, бойові. Бракує поки що зіграності. Однак для цього потрібен час та напружена спільна робота. Зізнаюся, мені було дуже приємно вперше зіграти за збірну своєї країни».

На цьому програма товариських матчів української команди 1992 року вичерпана не була. 18 листопада на виїзді до Замостя (Люблінське воєводство) синьо-жовті провели спаринг із поляками. Поєдинок, втім, до реєстру ФІФА не було внесено, оскільки господарі виступали в ньому так званою збірною клубів. Наші ж були представлені цілком боєздатним складом (Шутков, Попов, Яковенко, Дірявка, Полунін, Похлебаєв, Кандауров та інші).

Матч завершився внічию – 3:3. Голи у складі українців забили Головань, Похлебаєв (з пенальті) та Попов. А керував нашою командою Олег Базилевич.

Але то вже інша історія.

БІЛОРУСІЯ – УКРАЇНА – 1:1
28.10.1992. Мінськ. Стадіон «Динамо». Хмарно. 0 градусів. 15 тисяч глядачів. Товариський матч.
Арбітр
– О.Спірін (Росія).
Україна: Помазун, Беженар, Дірявка (Сак, 29), Кузнецов (Топчієв, 88), Дудник (Жабченко, 76), Полунін, Михайличенко (к) (Максимов, 68), Кандауров, Похлебаєв, Москвін, Призетко (С.Гусєв) 46).
Тренери – Микола Павлов та Леонід Ткаченко.
Голи: 1:0 Гоцманов (49), 1:1 Максимов (78).
Попередження: Антонович, Лісун – Сак, Беженар.

Загалом у 1992 році: 4 матчі (2 нічиї, 2 поразки, м'ячі – 3:6).
Найбільшу кількість матчів (по 3) провели Сергій Гусєв, Юрій Никифоров, Юрій Сак, Ілля Цимбалар (всі – «Чорноморець»), Олександр Помазун («Металіст»).
Бомбардири (по одному голу): Іван Гецко («Чорноморець»), Юрій Гудименко («Таврія»), Юрій Максимов («Дніпро»).

18 лютого 2024 14:44







Коментарі


Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.

Реєстрація, Вхід



Поділитися

Звернення Президента України Володимира Зеленського наприкінці 881-го дня повномасштабної війни

 

23 липня 2024 21:35

Звернення Президента України Володимира Зеленського наприкінці 880-го дня повномасштабної війни

 

22 липня 2024 20:51

Звернення Президента України Володимира Зеленського наприкінці 879-го дня повномасштабної війни

 

21 липня 2024 21:30