Сегодня 22 января 2022

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1987

Юрій КОРЗАЧЕНКО, «Футбольний клуб»

Залишок літа, осінь і початок зими 1986-го стали для київського «Динамо» справжнім іспитом на стійкість і мужність. Склали його біло-сині на «відмінно», зокрема, й у зустрічах нового кубкового розіграшу, який наступного року завершать фантастичною перемогою.

Сорок п’ятий похід за трофеєм кияни розпочали з візиту до одноклубників у Ставрополь, котрі на попередніх етапах подолали вдома «Зарафшан» (4:1) і на виїзді тюменський «Геолог» (3:2 у додатковий час). Як і в чемпіонаті, де решта учасників на момент повернення збірної з мундіалю провели на п’ять-сім матчів більше команди Лобановського, в Кубку довелося наздоганяти. Вже в розпалі були баталії 1/8 фіналу, а наші біло-сині тільки стартували в  1/16, поринаючи в гранично ущільнений змагальний графік.

1/16 фіналу
«Динамо» Ставрополь – «ДИНАМО» Київ 1:2 (0:2)
5 серпня 1986. Ставрополь. Стадіон «Динамо». 18 500 глядачів.
Голи:
0:1 Блохін (15), 0:2 Яремчук (33), 1:2 Черепанов (75).
«Динамо» К: Михайлов (Чанов, 46), Горілий, Каратаєв, Кузнецов, Дем’яненко, Рац, Яремчук, Баль, Заваров, Михайличенко (Щербаков, 46), Блохін (Євтушенко, 69).
Арбітр – Хорлін (Москва).

«Заворожені авторитетом семиразових володарів Кубка країни, господарі відмовилися від претензій на ініціативу з перших же хвилин матчу, обравши тактику стримування суперників, – зазначив у своєму звіті київський журналіст Юрій Бондар. – Однак кияни, як ми бачили, навчилися відкривати і міцніші футбольні замки.

Першим відзначився, показавши високу індивідуальну майстерність, Олег Блохін, який, до речі, проводив 60-й матч у розиграшах Кубка СРСР. Прийнявши м’яч, він з льоту пробив його у лівий від голкіпера ставропольців кут воріт, чим збільшив число своїх голів у зустрічах на Кубок до 24 (більше лише в М.Симоняна – 27).

Потім сміливо і чітко зіграв Яремчук, що, ніби слаломіст, технічно обійшов двох захисників і ударом з лівої подвоїв рахунок. Пата дістав м’яч з того ж кута, що й першого разу».

undefined
● Візит до Ставрополя київського «Динамо» став справжнім подарунком для місцевих уболівальників. А гол Сергія ЧЕРЕПАНОВА (поруч із Анатолієм ДЕМЯНЕНКОМ) прикрасив поєдинок одноклубників

«Київські динамівці поставилися до суперника вельми серйозно, – констатував на сторінках «Спортивної газети» Євген Талов. – Доки кияни вели – 2:0, глядачі з повагою стежили за уроками «мексиканців». І навіть гучно вимагали від В.Лобановського появи на полі героя баталій у Леоні та Ірапуато – Бєланова. А незарахований третій м’яч і незбагненний промах Заварова трибуни сприйняли з полегшенням – розгрому не буде. Та варто було честолюбному С.Черепанову на 15-й хвилині свого перебування у грі забити ефектний гол, як настрій миттю змінився: «Наші нічим не гірші!».

Чемпіони країни більше не помилилися в обороні і, таким чином, виконали завдання. Можливо, гра киян у центрі поля теж була не бездоганною. Проте активні дії і пристойна кваліфікація Груничева, Захарикова, Громова та їхніх партнерів позбавили киян відчуття 90-хвилинного тренування».

Отже, задоволеними залишилися, вочевидь, як переможці, так і господарі, на чиє прохання по завершенні поєдинку було зроблене спільне фото з киянами в центрі поля. Честолюбство ставропольців потішив і гол-красень Черепанова, котрий поцілив здалеку в самісіньку «дев’ятку», і той факт, що кращим гравцем у складі гостей визнали захисника Кузнецова, тоді як серед ставропольців лауреатом обрали форварда Груничева. Мовляв, билися, створювали тиск на ворота фаворита, змушували того відбиватися. Виявили характер і темперамент. Але – вище голови не стрибнули.

Напередодні зустрічі 1/8 фіналу з азербайджанським «Кяпазом» кияни раптом зашкутильгали в першості: не могли не датися взнаки «розірвана» підготовка до сезону, турнірні синусоїди з кількома запланованими й досягнутими піками форми, участь усім складом у чемпіонаті світу, нарешті елементарна втома – фізична та психологічна. А опонент був незручний, кусючий, здатний на сюрприз.

1/8 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Кяпаз» Кіровабад 2:1 (2:1)
27 вересня 1986. Київ. Республіканський стадіон. 9000 глядачів.
Голи:
1:0 Михайличенко (19), 1:1 А.Алієв (30, з пенальті), 2:1 Блохін (32).
«Динамо»:
Чанов, Безсонов, Горілий, Кузнецов, Дем’яненко, Рац, Михайличенко (Щербаков, 86), Баль, Каратаєв (Євсєєв, 88), Євтушенко (Бєланов, 61), Блохін.
Арбітр – Горінас (Бірштонас).

Напевно, гості прекрасно розуміли всі підтексти свого візиту в Київ: новий шанс заявити про себе на повний голос випав на тлі поточних складнощів «Динамо», в гравців і тренерів якого голова б уже мала піти обертом від хвилювань і перипетій насиченого й напруженого сезону. За приклад «Кяпазу» цілком могли служити «Кайрат» і «Металіст», які обіграли киян у нещодавніх матчах першості. Або той-таки «Шахтар», що спромігся, поступаючись із рахунком 1:3, забити двічі на останніх хвилинах і вигризти в чемпіона нічию.

Тож і заходилися гості практично зі стартового свистка перевіряти увагу й витримку біло-синіх.

«Зрозуміло, від господарів поля не доводилось чекати потужної гри, – припустив у звіті про зустріч В.Мирський. – Між тим суперник у динамівців видався досить кваліфікованим, принаймні, в розділі технічної підготовки. Ситуації, коли буквально будь-який гравець «Кяпаза», що володів м’ячем, мав перед собою лиш одного динамівця, закінчувалися обіграванням останнього. І якби не пристрасть гостей до короткого розіграшу м’яча та нечітка тактична організація середньої лінії, гравці якої нерідко «масово провалювалися», невідомо, скільки ще сил знадобилося б киянам, аби перемогти цю симпатичну азербайджанську команду. Адже динамівці майже не включали високі швидкості, без чого їхня набагато досконаліша тактика часто-густо не спрацьовувала.

І все-таки саме завдяки якіснішій організації гри господарі поля мали незаперечну перевагу, і їхня здатність досягти перемоги не викликала сумніву протягом усього матчу».

undefined
● Іще одна атака киян на ворота «Стяуа» не принесла результату. Спостерігаючи в Монако за тим, як Суперкубок УЄФА вислизає з рук, Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ іще не здогадувався, що ця поразка – лише початок безрадісної смуги його команди... Праворуч – фото Миколи БОЧКА

...Спливав вересень, попереду в «Динамо» ще були два осінні місяці й цілий тиждень грудня – лише за ними, після успішного завершення тріумфального сезону, найважчого в історії клубу, на футболістів і тренерів чекав омріяний перепочинок. Обігравши «Кяпаз», кияни вирішили далеко не останнє з головних завдань року. Тривали Кубок чемпіонів і європейська відбірна кампанія збірної, а на марафонській дистанції чемпіонату СРСР не могло стояти іншої мети, крім золотого фінішу.

Зрештою на всіх фронтах підопічні Валерія Лобановського з місією впоралися. Звісно, й під фанфарами не обходилося без приводів і тем для «розбору польотів» тієї команди-зірки. Та найсуворіші її випробування припали на рік 1987-й.

Розпочався він незвично рано, вже 24 лютого, в Монако поєдинком за Суперкубок УЄФА з румунським клубом «Стяуа». Мінімальна поразка означала втрату миттєвого шансу збагатити скарбничку «Динамо» ще одним вагомим трофеєм, але аж ніяк не крах надій на сезон, пов’язаних, зокрема, з Кубком чемпіонів.

Несподіваний снігопад, що накрив Туреччину саме напередодні першого чвертьфінального побачення киян із «Бешикташем», змусив підопічних Лобановського перекроїти тренувальні плани, однак не завадив у підсумку розтрощити опонента – 7:0 за сумою двох матчів. Стільки ж «сухих» голів оформили кияни в стартовій зустрічі союзної першості з «Араратом», за тим обігравши й «Нефтчі» – 2:1. Враховуючи товариські ігри зі швейцарською «Лозанною» та угорським «Ференцварошем», «післясуперкубковий» лютнево-березневий доробок біло-синіх становив шість поспіль перемог із загальним рахунком 23:2!

З такими показниками програш цінного трофея вже не так свербів. А португальський «Порту» аж ніяк не здавався непрохідним бар’єром на шляху до фіналу головного єврокубка. Й навіть поразка з рахунком 1:2 у виїзній зустрічі не здатна була розвіяти оптимізму.

Та й матч-відповідь, на жаль, приніс той самий результат. Причому два м’ячі в наших воротах опинилися впродовж перших 11 хвилин гри...

Поступитися в обох раундах двоматчевої дуелі – такого в історії київського «Динамо» ще не було. Три поразки поспіль у чемпіонаті СРСР трапилися вперше з 1979 року. Коли ж додати до цієї серії ще два програші в Кубку Федерації футболу, де команда Лобановського виступала напіврезервним складом – квітень і початок травня 1987-го сміливо можна записувати до найбільш безрадісних періодів динамівської біографії.

«Якщо команда справді переживає зниження рівня реалізації функціональних можливостей, то залишається дочекатися, коли вона вийде з цього стану, – аналізував В.Мирський ситуацію в матеріалі для «Спортивної газети». – Та після прикрої невдачі в двобої 12-разових чемпіонів СРСР із «Порту» ми підозрюємо їх в іншому – ледь не в тому, що вони переситились футболом і славою.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1954
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1961
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1962

Валерію Лобановському в цій ситуації треба зберігати ясність мислення. На моє запитання, чи не настала криза чергового складу гравців, старший тренер чемпіонів розкрив деякі позиції об’єктивного аналізу тактико-технічних дій окремих футболістів і команди в цілому в отому нещасливому київському матчі з «Порту». Загальна картина свідчить про те, що склад гравців, який торік справив сильне враження, не втратив здатності вести гру на рівні високих вимог. Випадають з цієї картини окремі виконавці, чому – треба розібратися, але про «кризу складу» не може бути й мови.

«Відверто кажучи, – додав Лобановський, – і мене захопили емоції під час матчу. Певних миттєвостей моє ставлення до дій деяких гравців досягало просто непотрібного ступеню роздратованості. Та наступного дня я подивився відеозапис матчу, ретельно вивчив об’єктивні ігрові показники кожного футболіста, і тепер можу сказати: команда відробила на полі все, що від неї вимагалось. Важливо зрозуміти всю гаму причин, що призвела до незадовільного результату. Адже фатальні помилки воротаря й захисників не могли виникнути з нічого».

Зрозуміло, такі команди, як київське «Динамо», створюються не для того, щоб просто задовольняти попит на популярне футбольне видовище. Вони мають концентрувати в собі передовий досвід у всіх аспектах роботи з футболу. А це такий процес, у якому теж діють закони накопичення якості. Тобто досягнення бажаних практичних результатів підкорюється синусоїдальному графіку: періоди падіння кривої неминучі. Сьогодні в житті київського «Динамо» цей період пов’язаний зі станом конкретних гравців, а значить ми маємо справу з дуже делікатною ситуацією, втручання до якої сторонніх і безглуздо, і нетактовно. Команді, яку можна назвати сховищем кришталевих призів і надій, менш за все потрібна навала слонів. Нам залишається терпляче чекати, коли київські динамівці розберуться проміж собою по всіх аспектах проблеми, що виникла, мабуть, зовсім не раптово».

undefined
● Перший матч Кубку чемпіонів із «Порту». Гра рукою Олега КУЗНЕЦОВА. Пенальті. Віктор ЧАНОВ знову не виручить. Навесні 1987-го гра оборони «Динамо» викликала зливу нарікань...

Звісно, Валерій Лобановський, котрий за сумісництвом очолював іще й збірну Союзу, змушений був терпляче сприймати спалах попиту на спілкування з ним з боку журналістів. Не заперечуючи кризи, наставник, утім, пропонував розбирати її причини з професійних позицій, відсікаючи чутки на кшталт, скажімо, тих, що, мовляв, динамівці пересварилися через... грошову винагороду, отриману Ігорем Бєлановим разом із «Золотим м’ячем».  

Як би там було, а до травневої зустрічі з московським «Спартаком», що на той момент лідирував у чемпіонаті, кияни готувалися, перебуваючи на... передостанньому місці в таблиці. Нульова нічия в протистоянні з принциповим суперником сприймалася як симптом одужання динамівського колективу. Закріпити це враження треба було в кубковому чвертьфіналі, в поєдинку зі СКА «Карпати».

За підсумками сезону-1986, у якому розпочиналися ці кубкові змагання, львівські армійці фінішували в першій лізі на четвертій позиції. Тож киянам трапився у чвертьфіналі номінально найсильніший із трьох представників нижчих дивізіонів, які опинилися в топ-вісімці кубкових бійців. Нікопольський «Колос» у попередній першості був дев’ятим, а сімферопольська «Таврія» взагалі виступала тоді в другій лізі.

Однак початок нового спортивного року СКА «Карпати» відверто провалювали: на момент зустрічі з киянами колектив посідав п’яте місце з кінця, здобувши в дев’яти матчах тільки одну перемогу, набравши всього шість очок і забивши лише п’ять м’ячів. Навряд чи перспектива побачення з «Динамо» настільки впливала на концентрацію підопічних Йосипа Фалеса, серед яких вистачало вправних і досвідчених майстрів. Проте, саме після кубкового розгрому львів’яни наче прокинулися й поступово виправили турнірне становище. У воротаря Ельхана Расулова, захисника Юрія Смотрича, зорієнтованих на атаку хавбеків Івана Гамалія та Василя Бондарчука, форварда Ігоря Шквиріна той рік залишить загалом приємні спогади. Останні троє досить багато забиватимуть, компенсуючи зниження бомбардирських показників у головного снайпера колективу В’ячеслава Лендєла.

У 1985 році Лендєла знайшло визнання: його, єдиного представника другого дивізіону, було включено до списку «33 кращих гравців УРСР». Із своїх колег по амплуа, лівих форвардів, львів’янин пропустив уперед лише двох Олегів – Блохіна й Тарана!

Півтора роки потому Лендєл зустрівся з Блохіним на полі в кубковій дуелі. І 34-річний киянин не погребував нагодою нагадати своєму спадкоємцеві, що саме в його віці – у 23 роки – вже заволодів «Золотим м’ячем» кращого футболіста Європи.

1/4 фіналу
«ДИНАМО» Київ – СКА-«Карпати» Львів 4:0 (2:0)
14 травня 1987. Київ. Стадіон «Динамо». 15 000 глядачів.
Голи:
1:0 Блохін (10), 2:0 Блохін (33), 3:0 Блохін (50), 4:0 Михайличенко (58).
«Динамо»:
Чанов, Безсонов, Михайличенко, Кузнецов, Євсєєв, Рац, Яковенко (Євтушенко, 57), Баль, Заваров (Дем’яненко, 46), Бєланов, Блохін (Морозов, 73).
СКА-«Карпати»:
Расулов, Гамалій, Когут (Пахальчук, 76), Северин, Войтюк, Смотрич, Рафальчук, Шквирін, Кухлевський, Лендєл, Бондарчук (Гий, 55). Тренер – Фалес.
Арбітр
– Баліян (Єреван).

«Найменшою мірою нещодавній спад у грі команди торкнувся Блохіна, – констатував Валерій Мирський у звіті про матч для газети «Вечірній Київ». – Унікальний спортсмен абстрагувався від зайвих емоцій і сам себе преміював: тричі вразивши ворота «Карпат», Олег нарешті довів до 300 кількість м’ячів, які йдуть у залік Клубу Григорія Федотова. Нам, нинішнім шанувальникам футболу, не побачити гравця, який це досягнення перевершить...»

На думку більшості оглядачів, про реальний рівень «Динамо» важко було судити, адже напрочуд беззубо виглядали гості. Вони неначе заздалегідь здалися на милість фаворитові, практично не потурбувавши киян осмисленими контрдіями.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1964
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1966
Переможні грані кришталю: «Карпати» Львів. 1969

Натомість динамівці прагнули довести нелогічність весняних невдач, виправити настрій – свій і вболівальників. Украй зібрані, підопічні Валерія Лобановського дуже серйозно налаштувалися на кубковий двобій, незважаючи на ранг опонента і його поточні турнірні проблеми.

«Кожен гравець «Динамо» мав нагоду показати, наскільки віртуозна в нього техніка дриблінгу, – читаємо у звіті Віктора Браницького (газета «Молода гвардія»). – Першим узяв слово стопер динамівців Кузнецов, який здійснив слалом від своїх воріт до воротарського майданчика львівського клубу і своєчасно віддав м’яч Блохіну, а той у свою чергу дуже ефектно пробив – 1:0».

Із найкращим форвардом киян суперники того дня геть нічого не могли вдіяти. Блохін уже традиційно для себе діяв із глибини, відтягувався назад, допомагаючи організовувати наступ, але й постійно вигулькував на передових позиціях в атаці, що, як не дивно, ставало несподіванкою для львів’ян. Знову з подачі Кузнецова, а потім із допомогою Раца Олег примушував Расулова виймати м’яч із воріт.

Завдяки цьому хет-трику найкращий снайпер радянського футболу переписав на своє їм’я ще один рекорд – із 28 забитими м’ячами очолив історичний реєстр бомбардирів Кубку СРСР.

undefined
● Олег БЛОХІН передчасно залишав поле у двох кубкових фіналах 1973-го проти «Арарату» та 1987-го проти мінських одноклубників. Поразку «Динамо» в першому з них форвард згадував і через 14 років. Але все завершилося щасливо, Фортуна таки віддала давній боржок. Праворуч – фото Миколи БОЧКА

А четвертий гол став шедевром від Михайличенка. Помітивши, що голкіпер необачно залишив ворота, хавбек ударом здалеку виконав ефектного «парашута», чим довів до розгромного ювілейний, дев’яностий, кубковий виграш «Динамо».

«Перемога динамівців витримана в шляхетних футбольних тонах, – резюмував В.Мирський. – Господарі поля діяли без найменших натяків на зневагу до суперників, однак і без надсадних ноток, притаманних грі під девізом «перемога або ганьба». Переваги над «Карпатами» досягнуто суто тактико-технічними засобами, а застосування динамівцями такої важкої тактичної зброї, як пресинг, зайвий раз підтвердило, що без цього вони взагалі не мислять своєї гри. Гідність, урівноваженість, надійність і віра в спортивну майстерність – ці якості проявили чемпіони в матчі, який не становив для них проблем. Схоже, команда повертається в русло робочого стану.

Із вражень про індивідуальний внесок гравців у перемогу слід відзначити гросмейстерську чіткість дій заднього центрального захисника Безсонова і гостроту тактичного мислення в атаці переднього стопера Кузнецова, все більш очевидну виконавську розкутість Михайличенка. Здається, нормалізується психологічний стан Чанова...»

Динамівський голкіпер дуже вчасно повернув собі впевненість, оговтавшись від надмірних переживань щодо особистих результативних помилок і невдалої гри партнерів по обороні. Саме на плечі Віктора впродовж кількох найближчих тижнів ляжуть найважчі випробування у вигляді трьох серій пенальті. В усіх киянин вийде переможцем, утвердившись у статусі найкращого в країні фахівця з післяматчевих 11-метрових.

Спершу Чанов відвоював для киян Кубок сезону. Зважаючи на щільність календаря, футбольне керівництво вирішило вручити радянський суперкубок за підсумком матчу... чемпіонату СРСР між командою Лобановського й торпедівцями Москви. Основний час переможця не виявив, тож володаря призу визначила «перестрілка», в якій динамівці були влучнішими.

А за декілька днів на кону в дуелі пенальтистів стояла вже путівка до фіналу Кубку Союзу, що її на полі Республіканського стадіону столиці України виборювали господарі та московське «Динамо».

Як і їхні суперники по півфіналу, динамівці Москви в тому кубковому розіграші зустрічалися на попередніх етапах лише з представниками нижчих дивізіонів: обіграли карагандинський «Шахтар» (3:1), ризьку «Даугаву» (3:1) і нікопольський «Колос» (1:0). Колектив із Дніпропетровщини, очолюваний тоді Геннадієм Лисенчуком, вибув одночасно зі СКА «Карпатами», залишивши в компанії трьох вищолігових «Динамо» сімферопольську «Таврію» з «наймолодшого» майстрівського класу – другої союзної ліги.

«Таврія» впевнено лідирувала у своїй зоні першості, крокуючи до підвищення в класі під керівництвом В’ячеслава Соловйова – тренера, котрий привів киян до першого чемпіонства в 1961 році. В золотому складі виступали тоді і Лобановський, що вважав Соловйова своїм учителем, і найближчий друг Валерія – Віктор Каневський, асистент наставника сімферопольців. Уявляєте, які колізії супроводжували б кубковий фінал «Динамо» Київ – «Таврія»!

Та, на жаль, вибивши з розіграшу двох представників еліти – «Чорноморець» і «Металіст», два клуби першої ліги – московський «Локомотив» і «Пахтакор», а також друголіговий гродненський «Хімік», кримчани спіткнулися за крок до вирішального матчу: поступилися мінському «Динамо» з рахунком 0:2.

Стосовно іншого півфіналу білоруські футболісти змушені були розриватися в своїх уподобаннях. З одного боку, тренер динамівців Москви Едуард Малофєєв раніше працював саме в Мінську, виборовши з тамтешніми біло-синіми єдине в своїй тренерській та їхній клубній біографії чемпіонське золото в сезоні-1982. Але, з іншого, в разі успіху київського «Динамо» мінчани автоматично ставали учасниками розіграшу європейського Кубку кубків.

Півфінал
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Москва 0:0, пенальті – 5:4.
22 травня 1987. Київ. Республіканський стадіон. 68 600 глядачів.
«Динамо» К:
Чанов, Безсонов, Балтача, Кузнецов, Дем’яненко (к), Рац, Яковенко, Бєланов (Заваров, 62), Михайличенко, Євтушенко (Яремчук, 62, Євсєєв, 91), Блохін.
«Динамо» М:
Уваров, Лосєв (к), Поздняков, Новиков, Силкін, Добровольський, Буланов, Васильєв (Скляров, 98), Коливанов (Тимошенко, 46), Морозов (Кир’яков, 117), Бородюк. Тренер – Малофєєв.
Серія пенальті:
Балтача – 0:0 (воротар), Буланов – 0:1, Дем’яненко – 1:1, Бородюк – 1:2, Блохін – 2:2, Новиков – 2:3, Михайличенко – 3:3, Добровольський – 3:4, Безсонов – 4:4, Поздняков – 4:4 (воротар), Заваров – 5:4, Кир’яков – 5:4 (повз ворота).
Арбітр
– Галіков (Ленінград).

«Поєдинок гідних суперників», «безкомпромісний кубковий матч», «коса на камінь» – на таких оцінках зійшлися оглядачі, підсумовуючи київську дуель, у якій господарі мали перевагу, але не змогли нею скористатися в ігровий час.

«Команди обмінювалися гострими уколами, – констатував у звіті для «Спортивної газети» Юрій Карман. – Різниця тільки в тому, що на одну атаку гостей кияни відповідали трьома-чотирма. Відкритий, комбінаційний футбол захопив, здавалось, не лише глядачів, а й самих гравців. Однак не настільки, аби забути про оборону. Захисники собі вільностей не дозволяли, а тому м’яч вперто обминав ворота. До того ж обидва воротарі грали бездоганно».

До перерви в киян подекуди проблискувала та гра, що принесла їм оглушливий успіх у попередньому сезоні: швидкісні маневри, відмінна взаємодія ланок і окремих виконавців, яскраві індивідуальні дії.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1974
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1978
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1980

«Досить непогано зіграли в першому таймі, мали солідну і територіальну, й ігрову перевагу, – зауважив після матчу Олег Блохін, найкращий, напевно, у складі господарів. – Вдалося нам кілька гострих флангових проходів. Москвичі не створили жодного небезпечного моменту, а ми – чимало. На жаль, реалізувати бодай одного шансу нам не вдалося. Дуже виручив столичних одноклубників їхній воротар, йому вдалося взяти декілька «мертвих» м’ячів. Отже, спортивне щастя було на боці гостей...»

Саме Олег найчастіше опинявся на вістрі атак киян, прагнучи подовжити власну результативну кубкову серію до чотирьох матчів. Та на заваді став Олександр Уваров.

«Успіх господарів поля здавався справою часу, – розповідав про першу 45-хвилинку тижневик «Футбол–Хокей». – Кияни, перевершуючи москвичів у швидкості, організували потужний тиск, але тринькали момент за моментом, та й Уваров грав дуже впевнено і надійно. Форварди ж москвичів, прагнучи піймати мить контратаки, щоразу наштовхувалися на пильних захисників».

Гостям додала жвавості заміна дещо пасивного Коливанова на юного Сергія Тимошенка. Проте, 17-річний форвард так і не дістав підтримки з боку більш досвідчених партнерів. А от кияни знову досить міцно заволоділи ініціативою, одночасно кинувши в бій Яремчука та Заварова.

Іван нарешті отримав шанс повернутися до основного складу, відновившись після перелому ноги, що його завдав динамівцю нападник мадридського «Реала» Хорхе Вальдано в серпні 1986-го. Сашко ж тими днями мотався між Києвом і Ворошиловградом, складаючи державні іспити в педінституті. Мав закінчити виш іще торік, але тоді терміни екзаменів саме збіглися з мексиканським мундіалем. Тож наразі на деякі зустрічі випускник мчав буквально з трапу літака.

undefined
● Кубковий півфінал став продовженням творчої суперечки Валерія ЛОБАНОВСЬКОГО та Едуарда МАЛОФЄЄВА. Кияни справедливо перемогли, вирішальним став удар Олександра ЗАВАРОВА. А ось Борис ПОЗДНЯКОВ своїм шансом вивести москвичів у фінал не скористався...

Киянам, які створювали небезпечні моменти внаслідок осмислених і злагоджених дій, не вистачало одного – гольового завершення. Тренерам і вболівальникам господарів усе частіше доводилося поглядати на годинника: збігли 90 хвилин, а потім – іще тридцять; в овертаймі пристрасті дещо вщухли, гра докотилася до серії пенальті.

А там уже вся надія знову була на Чанова. Особливо – після першого ж удару Балтачі. В чотирьох попередніх післяматчевих випробуваннях Сергій бив без промаху, а тут не переграв Уварова, надавши суперникові фору.

Крапку в «перестрілці» міг поставити Борис Поздняков, який підводив рису під «обов’язковою програмою». Дехто з оглядачів кваліфікував його спробу як недбалу, неохайну. Однак кількасекундний відеоролик, що невідомим чином зберігся з трансляції, переконує: на висоті опинився голкіпер киян, парирувавши далеко не найпростіший удар.

А ось наступного гравця гостей нерви таки підвели.

«Як же не хотів йти на вирішальне «побачення» з Віктором Чановим 18-річний форвард москвичів Сергій Кир’яков. Його буквально виштовхав на поле Едуард Малофєєв, а старші партнери ще й допомогли своєму тренеру. Мабуть, оте насильство й шокувало молодого гравця і він зрештою схибив», – констатував В.Браницький.

Цікаво, що Кир’яков поринув у гру лише за кілька хвилин до фінального свистка, наслідувавши сумну долю свого одноклубника Юрія Ментюкова. Той, нагадаємо, вийшов саме «під» серію 11-метрових у кубковому побаченні московського та київського «Динамо» восени 1984-го й також здійснив фатальний промах.

А переможного удару завдав Олександр Заваров, котрому й у фіналі Фортуна відведе особливу роль.

«Будемо відверті: господарі поля заслужили цю важку перемогу, – наголосила «Спортивна газета». – Вони грали змістовніше, різноманітніше, моментами нагадуючи зразки своїх торішніх виступів. І хоч не все ще виходило, як хотілося б, відчувалося, що кияни долають тимчасовий спад, який викликав занепокоєння у прихильників команди».

Кияни вдев’яте пробилися до фіналу, їхні мінські одноклубники – лише вдруге. В чотирьох попередніх побаченнях у рамках турніру наші земляки здобули три перемоги й одного разу зіграли внічию, причому білоруська команда в тих зустрічах не забила жодного м’яча! Двічі після тих виграшів український гранд ставав у підсумку володарем почесного трофея.

Утім, ця статистика дещо дисонувала з поточним турнірним становищем суперників. Підопічні Івана Савостикова, обігравши напередодні фіналу конкурентів із групи лідерів – «Торпедо» й «Металіст» (обох – на виїзді), посідали друге місце в таблиці першості, демонструючи надійну гру в обороні: сім пропущених м’ячів у 13 зустрічах на той момент були найкращим показником у лізі.

Мінчани практично не мали проблем із складом, де вирізнялася середня лінія з лідерами Алейниковим і Гоцмановим. Захисники Метлицький і Янушевський залюбки підтримували атакуючі дії колективу, креативністю відзначався й центрбек Зигмантович. А на вістрі нападу ефективно діяв Кондратьєв, один із найкращих на той момент снайперів Союзу.

Натомість Лобановський у заключній кубковій дуелі не міг розраховувати на травмованих Бєланова та Безсонова. До останнього невідомо було, як почуватиметься Блохін. А з резервістів хіба що Яремчук міг важатися «джокером», але він іще не в змозі був провести на високому рівні бодай тайм. Та й узагалі фізичні кондиції киян бажали кращого. Їхній наставник у спілкуванні з пресою не приховував очевидного: чемпіони прагнуть вирішити долю матчу впродовж першого тайму, як це було в переможних зустрічах із «Металістом» і «Зенітом», а після перерви, як правило, відстоюють здобуту перевагу.

У грі з «Кайратом», що передувала відбуттю до Москви на фінал, Лобановський дав відпочити кільком виконавцям з «основи». В підсумку – лише нічия в рідних стінах. 

undefined
● Віктор ЧАНОВ знайшов що відповісти своїм запеклим критикам, витягнувши для київського «Динамо» три серії післяматчевих пенальті поспіль! На правому фото Миколи БОЧКА наш голкіпер парирує удар мінчанина Сергія Боровського у фіналі кубкового розіграшу

«Мінчани, на мій погляд, матимуть певну фору, – розмірковував Валерій Васильович в інтерв’ю «Советскому спорту». – У нинішньому сезоні ми вже провели ряд напружених і відповідальних міжнародних матчів – за європейський Суперкубок, Кубок чемпіонів. На жаль, не досягли там бажаного результату, що не могло не вплинути негативним чином на психологічний клімат у команді, не знизити її боєздатність.

Не ходитиму далеко за прикладами. У півфіналі Кубку СРСР ми нещодавно з великими труднощами, лише в серії післяматчевих пенальті здолали московських одноклубників, які той матч провели дуже сильно. І що ж? Після тієї невдачі віце-чемпіонів країни немов підмінили – вони ніяк увійдуть у колію, програвши поспіль три календарні зустрічі...»

«Ми відмінно знаємо можливості суперників, розуміємо, що сьогодні, через ряд об’єктивних причин, чемпіон переживає не найкращі дні, – у свою чергу, ділився думками Савостиков. – Уразливі місця в грі киян є, і ми постараємося цим скористатися. Востаннє мінське «Динамо» грало в фіналі Кубку 22 роки тому. Отже, нинішній успіх – безсумнівна удача. Проте, ми не збираємося зупинятися на досягнутому. Завдання – виграти трофей! Якою б складною не виявилася дуель проти киян, вважаю, ми до неї готові. «Репетиції» в матчах із «Торпедо» та «Металістом» у цьому зайве переконують. Щоправда, ми мало забивали, але якщо перемогу в Кубку теж забезпечить один-єдиний гол, ми не дуже засмутимося...»

Фінал
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Мінськ 3:3 (1:2, 2:1, 0:0), пенальті – 4:2.
14 червня 1987. Москва. Центральний стадіон. Ясно. 25 градусів. 75 000 глядачів.
Голи:
0:1 Кондратьєв (20), 1:1 Рац (44), 1:2 Зигмантович (45+2, з пенальті), 1:3 Алейников (60), 2:3 Кузнецов (63), 3:3 Заваров (90).
«Динамо» К:
Чанов, Михайличенко, Балтача, Кузнецов, Дем’яненко, Рац, Яковенко, Баль, Заваров, Євтушенко, Блохін (Яремчук, 57, Горілий, 70).
«Динамо» Мн:
Сацункевич, Боровський, Метлицький, Янушевський, Сокол (Курненін, 80), Зигмантович, Гоцманов, Деркач (Кистень, 87), Алейников, Шалімо (Гуринович, 56), Кондратьєв. Тренер – Савостиков.
Серія пенальті: Метлицький – 0:1, Дем’яненко – 1:1, Боровський – 1:1 (воротар), Михайличенко – 2:1, Алейников – 2:1 (повз ворота), Балтача – 3:1, Курненін – 3:2, Євтушенко – 4:2.
Арбітр – Бутенко, асистенти – Кирилов, Хусаїнов (усі – Москва).
Попередження:
Зигмантович.

Відколи в 1972 році фінал Кубку Союзу востаннє відвідали в «Лужниках» сто тисяч уболівальників, зустріч одноклубників Києва та Мінська стала другою в рейтингу матчів із найчисельнішою аудиторією. Більше зібрав лише поєдинок московського «Спартака» з ростовським СКА у 1981-му. В історії київського «Динамо» фінал-87 поступився за цим показником тільки одній з дев’яти інших вирішальних ігор – 1964 року проти куйбишевських «Крилець».

І жоден із 75 тисяч людей на трибунах, як і ніхто з мільйонної армії телеглядачів, не пожалкував про свою причетність до епічної футбольної битви, яка розгорнулася 14 червня 1987 року.

«Згадуючи цей матч, очевидці завжди будуть плекати почуття подяки випадкові, який дозволив насолодитися таким видовищем. Перше враження таке, ніби подібних ігор не було на наших футбольних полях уже багато років», – так Валерій Мирський розпочав свій звіт для «Вечірнього Києва».

«Усім фіналам фінал», «Фінал, яких не було», «Не фінал, а фантастика!» – одноманітність газетних заголовків виглядає абсолютно виправданою.

Суперники виявилися гідними один одного, влаштувавши справжній спортивний трилер, в основу якого лягла навіть не стільки боротьба техніки, тактики та «фізики», скільки дуель нервів, амбіцій, бійцівських якостей і, вочевидь, досвіду подібних вирішальних баталій.

«Поза всяким сумнівом, і це впало у вічі вже на розминці, мінчани остерігалися своїх титулованих одноклубників, – поділився враженнями московський журналіст Олександр Горбунов. – Напруга в таборі білоруських футболістів відчувалася. Це спостереження підтвердилося в перші хвилини матчу. Щоправда мінчани швидко оговтались, а після того, як протягом трьох хвилин вони подали чотири кутові підряд, заспокоїлися остаточно. І стали шукати напрямки й засоби контргри».

Сергій Алейников дотримується рівно протилежної думки про стан фіналістів на момент початку протистояння.

«Сотні вболівальників, не тільки земляків, але і москвичів, навперебій бажали нам перед стартом удачі. Натхнені їхньою підтримкою, ми безстрашно кинулися в бій, – пише він у своїй автобіографічній книзі «І життя, і сльози, і футбол...». – Дебют зустрічі підтвердив припущення: кияни нас побоюються. Мені навіть здалося, що вони вийшли на гру без віри в перемогу. Не було в їхніх діях звичної потужності і мобільності. Нам же в цей день удавалося майже все. Паси незмінно знаходили адресата, удари йшли у ворота, індивідуальна гра гармонійно поєднувалася з колективною».

Утім, візуально дебют усе ж залишився за киянами. Для «розвідки боєм» підопічні Лобановського обрали центральний плацдарм, де вирізнялися Михайличенко із Заваровим і дуже активно й корисно діяв Блохін.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1982
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1983
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1985

Мінчани, в свою чергу, намацували шляхи до воріт Чанова переважно флангами. Сокол тримав у постійній напрузі Дем’яненка, ще важче було Євтушенку праворуч протистояти Деркачу – наймолодшому в білоруській команді й, безперечно, одному з найкращих.

Гол, однак, виник саме в центрі. Виник несподівано й не дуже логічно.

«Київське «Динамо» довго пропагувало тактичний раціоналізм і в не найкращі для себе дні раптом зіткнулося з суперниками, які помудріли, – напише В.Мирський. – Ось і динамівці Мінська, вийшовши на фінальний матч під девізом «сьогодні або ніколи», все ж віддали перевагу не тотальній атаці, а щиту закритого тактичного варіанту.

Хто чув, як Лобановський сказав на своєму тренерському містку: «Навчили на свою голову»? Ніхто не чув. Але він міг, повинен був вимовити це. Особливо після того, коли вже на 20-й хвилині матчу розрахунки динамівців Мінська виправдалися найпрозаїчнішим чином. Одна, друга, третя довгі передачі м’яча в розріджені тили київського «Динамо» не принесли успіху гравцям у синьому, що стрімголов вискакували із засідки. А четверта – принесла: Сокол виявився швидшим за переднього стопера киян Кузнецова, який залишився без підстраховки, і м’яч затріпотів у сітці воріт наших земляків».

Іще один епізод за участю Олега призведе до 11-метрового в київські ворота. Через центральну зону прийде й третій гол. Могло так статися, що навіть фантастичний удар зі штрафного не означав би для Кузнецова індульгенцію. Іноді саме в таких матчах ламаються досить міцні характери. А іноді – й кар’єри...

undefined
● Пан або пропав  так постало питання у фіналі Кубку для Олега КУЗНЕЦОВА. Спокутувавши власні помилки, захисник став одним із героїв вікопомної зустрічі. Фото Миколи БОЧКА

Утім, більшість тієї команди Валерія Лобановського складали бійці загартовані, перевірені випробуваннями на найвищих турнірних рівнях, здатні постояти не лише за себе, а й за товариша, за честь колективу. Ситуація саме цього й вимагала.

Кілька разів на вістрі атаки опинився Блохін. Спочатку Олег ледь не влучив у ціль з другого поверху, вигулькнувши на пас Євтушенка. Невдовзі добивав м’яч після того, як Сацункевич не без труднощів зреагував на удар Баля здалеку, але кут обстрілу виявився надто гострим. Іще раз перевірив пильність воротаря, завершуючи стрімку комбінацію за участю Михайличенка та Заварова.

У цей день Сашко знову нагадав, за що його торік визнали найкращим гравцем Радянського Союзу, поставивши вище навіть від володаря європейського «Золотого м’яча».  

«Захисники мінчан, схоже, втомилися від Заварова, – стежив за подіями О.Водягін, оглядач тижневика «Футбол–Хоккей». – Збили раз-другий – і це у грі, яка, незважаючи на височенне напруження боротьби, зовсім не була грубою, за винятком, може, двох-трьох випадків. А на останній хвилині тайму й узагалі прогледіли Заварова майже біля кутового прапорця, коли Баль вкидав аут. Метлицький гайнув прикрити Заварова, але не встиг і двох кроків ступити: киянин прийняв м’яч на ліву ногу і, не давши йому приземлитися, з напіврозвороту спрямував по високій дузі над воротарем, котрий необачно вистрибнув на безнадійне перехоплення. Для Раца вразити незахищені ворота було справою техніки, як полюбляють казати коментатори. І, додам, холоднокровності».

Нічия виглядала б справедливим підсумком першого тайму. Однак мінчани, як виявилося, не збиралися йти в роздягальню з тягарем пропущеного м’яча, встигши передовірити це сумнівне задоволення суперникові після забитого пенальті.

«Іще один гол, і кубок напевно наш!» –  хто саме з партнерів сказав цю фразу в перерві, Сергій Алейников не пам’ятає. Та не так воно й важливо: настрій, що панував серед мінчан, цілком зрозумілий.

«Усі промовчали, – читаємо в книзі білоруського футболіста. – Про що міркувати, коли й так очевидно: варто нам забити третій м’яч – кияни вже не оговтаються від шоку. Тільки як його забити?

Виявилося, не так уже й складно. Йшла 60-а хвилина, коли, розігравши з Кондратьєвим «стінку», я опинився в карному майданчику наодинці з Чановим. У моєму розпорядженні були частки секунди, щоб оцінити ситуацію, кинувши погляд на голкіпера. Він відчайдушно кинувся назустріч. Зволікати не можна, і рішення вистигло миттєво: не даючи воротареві підійти впритул, бити в ближній верхній кут. Як задумав, так і зробив. М’яч затріпотів у сітці – 3:1! Хто ще сумнівається в нашій перемозі?

Півгодини гри, що залишалися, здавалися чистою формальністю. Відквитати два голи в такому історичному поєдинку суперникам годі й сподіватися! Повіривши в неминуче щасливий фінал зустрічі, ми заспокоїлися, поринаючи в передчуття урочистої церемонії вручення нам заповітної кришталевої вази...»

1:3!.. Жоден із учасників вирішальних поєдинків Кубку СРСР не відігравав фору в два м’ячі. А далекий від оптимального функціональний стан киян ускладнювали спека й підвищена вологість. Та ще й один із лідерів – Олег Блохін – не повернувся на поле після участі в черговій атаці: зашкутильгавши, попросив заміну невдовзі після гола Алейникова.

Але за відсутності одного Олега Володимировича в буквальному розумінні вистрілив інший – Кузнецов. Скопіювавши фантастичний удар Анатолія Дем’яненка по воротах донецького «Шахтаря» в фіналі Кубку-1985, реабілітувавшись за помилку та докорінно змінивши перебіг зустрічі.

«Наївні, хіба ж можна недооцінювати киян? – бідкатиметься потім на сторінках автобіографії Сергій Алейников. – Навіть якщо вони далекі від кращої форми. Не в силах зламати хід матчу за своєю волею, суперники тільки й чекали, коли, сп’янілі від близькості жаданої перемоги, ми самі віддамо в їхні руки ініціативу.

Відчувши, що знову з’явився, здавалося, безнадійно втрачений шанс, кияни вчепилися в нього мертвою хваткою. Щоб уже не відпустити. У них немов виросли крила. Атаки хвилями накочувалися на наші ворота, й тепер ми мріяли лише про одне – встояти під їх міццю.

Прагнучи за будь-що зберегти переможний рахунок, усією командою зайняли оборону. Притиснуті противником до своєї штрафної, ми й не думали про контрнаступ. Розуміли, що така нехитра тактика приречена на фіаско. Але нічого змінити вже не могли. Сили раптом покинули нас, і залишалося сподіватися тільки на диво.

Я вірив у нього до останньої хвилини і, помітивши, як арбітр поглядає на свій секундомір, готовий уже був радісно скинути руки...»

undefined
● Олександр ЗАВАРОВ і Сергій АЛЕЙНИКОВ. Згодом, у «Ювентусі», їм було що пригадати, зокрема й кубковий фінал, де обидва відзначилися голами. Для киянина це був один із найкращих матчів у його спортивній біографії

Атака «Динамо» на 90-й хвилині виявилася аж надто насичена символікою, щоб не принести результату. Свіжий Кистень, немов підкреслюючи помилковість мінських замін, у простій ситуації в центрі поля наступив на м’яч, що його перехопив спокутуючий і відчайдушний Кузнецов. Довжелезна передача Балтачі спрямовувалася не просто в боротьбу – а в боротьбу, яку вів перед карним майданчиком суперника непоступливий і вправний Михайличенко. Євтушенко першим опинився на відскоку, в дотик відпасувавши на Дем’яненка. Найкращий гравець Союзу 1985-го з рідного лівого флангу навісив на ворота – і знову Михайличенко (він стане лауреатом наступного року) опинився вище за всіх, хоч і не торкнувшись м’яча, але «зв’язавши» одразу кількох опікунів і звільнивши плацдарм для Яковенка. Павло встиг пробити двічі – по черзі з обох ніг. Памятаєте його фантастичний гол «Рапіду» – гол, що став наочним втіленням потужності, нестримності того київського «Динамо»? Цього разу не вистачило дещиці – за спиною воротаря Сацункевича, майже на лінії воріт розташувалися одразу троє мінчан, і змусити капітулювати цю «Брестську фортецю» першими двома пострілами не вдалося. Зате третій влучив точнісінько в ціль: Заваров – чинна футбольна прима країни – наголосив, що футбол команди Лобановського – це не лише міць, а й витонченість. І – характер. Бійцівський. Кубковий!

Рахунок зрівнявся в той момент, коли секундомір на електронному табло «Лужників», хронометруючи другий тайм, запалив цифри «44.28». Поки кияни несамовито раділи голу, а їхні опоненти, в буквальному розумінні піднімаючись з колін, ледве стримували сльози, рефері сповістив: зясування стосунків переноситься в овертайм.

...Час – субстанція з магічними властивостями. 90 основних хвилин кубкового трилера збігли напрочуд стрімко. А додаткові півгодини, навпаки, тягнулися, наче гума. Обидві команди вже практично не ризикували, зберігаючи залишок емоцій і сил на завершальний акт – серію пенальті. Та й глядачам уже кортіло побачити розвязку футбольної драми, що рівних їй «кришталеві» фінали досі не знали.

І знову на перший план виходила дуель воротарів. З київського боку – впевнений у собі Віктор Чанов, котрий і цей матч провів практично безпомилково, й реноме вправного фахівця з післяматчевих 11-метрових останнім часом суттєво зміцнив. З мінського – Андрій Сацункевич, наймолодший із тих учасників поєдинку, які залишилися на полі.

Пан чи пропав... Цей день принесе черговий тріумф саме Вікторові. А його молодший колега залишиться для всіх невдахою, котрий провалив місію, програвши головний матч своєї кар’єри й одну з найважливіших зустрічей в історії клубу. Вже гол Раца викликав певні запитання до Сацункевича. Не врятував він команду й від штрафного у виконанні Кузнецова.

undefined
● Вшанування тріумфаторів. Для Анатолія ДЕМ’ЯНЕНКА це був третій Кубок Союзу. Для Валерія ЛОБАНОВСЬКОГО п’ятий. Для київського «Динамо» восьмий. Ліворуч – фото Миколи БОЧКА

Утім, що вимагати від молодого гравця, якщо не змогли подолати розпачу та хвилювання більш досвідчені його партнери! Янушевський, що його тренери включили до першої п’ятірки пенальтистів, відверто зізнався, що не впевнений у собі. Замість нього на заклання пішов Боровський – і пробив слабко, та ще й по центру. Алейников же взагалі не поцілив у «рамку».

«Моє правило – не гадати, в який кут битиме суперник, – через певний час ділився з журналістами секретами майстерності Віктор Чанов. – Вичікую до останнього моменту, не рухаючись з місця. Мабуть, це й збентежило Сергія Боровського. Досвідчений футболіст, цього разу він і сам пробив невпевнено, й Алейникова з рівноваги вибив. Той понадіявся на силу удару, але схибив. М’яч пройшов поруч із стійкою, але перед тим я зачепив його кінчиками пальців.

Узагалі ж дуже важка зустріч! Ми, відверто, не очікували, що суперник перевершить нас у швидкості. Але спочатку вийшло саме так. До того ж із помилками діяла наша оборона, ось і довелося відіграватися. Я був упевнений, що рахунок зрівняємо. Але в останні п’ять хвилин, чого гріха таїти, засумнівався: суперник захищався чіпко, грамотно. Спасибі Сашкові Заварову за його диво-гол на останніх секундах. Ну, а в серіях пенальті ми рідко кому поступаємося...»

Валерій Лобановський у реєстрі радянських тренерів-лауреатів кубкових розіграшів скоротив до мінімуму відрив від свого колишнього наставника Віктора Маслова (той шість разів здобував кришталевий трофей на чолі київського «Динамо», московського «Торпедо» і єреванського «Арарату»). І – збільшив перевагу за загальною кількістю успіхів.

«Будь-який фінал – це завжди цікаво, – резюмував Валерій Васильович у спілкуванні з журналістами. – А цього разу обидва претенденти продемонстрували гру найвищого класу, подарувавши глядачам захоплюючий футбольний спектакль. Мінчани виявилися дуже гідним суперником. І все ж дозволю висловити думку, що київські футболісти мали сьогодні перевагу впродовж обох таймів. Тільки, на жаль, прикрі помилки Кузнецова поставили нас у складне становище.

Утім, я до кінця вірив у нашу перемогу. Її значущість аж ніяк не применшує те, що успіх здобуто в серії пенальті, до яких ми нинішнього року непогано пристосувалися. Звичайно, я дуже радий. І дуже вдячний нашим уболівальникам, які приїхали до Москви підтримати команду. Це і їхня перемога!»

«Кришталевий» тріумф у рік 60-річчя заснування київського «Динамо» дозволив українському гранду ще більше зміцнити статус беззаперечного лідера радянського футболу та обійти московський «Спартак» за кількістю перемог на всесоюзній арені: 12 комплектів золотих нагород у чемпіонатах і вісім кубкових титулів!

І ставити крапку після нового рекорду ще було зарано...

undefined

ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1987
Воротарі: Віктор ЧАНОВ, 27 років (5 матчів, 5 пропущених м’ячів); Михайло МИХАЙЛОВ, 27 (1).
Захисники: Олег КУЗНЕЦОВ, 24 (5 матчів, 1 гол); Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО, 28 (5); Володимир ГОРІЛИЙ, 21 (3); Василь ЄВСЄЄВ, 24 (3); Сергій БАЛТАЧА, 29 (2); Вадим КАРАТАЄВ, 23 (2).
Півзахисники: Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО, 24 (5, 2); Василь РАЦ, 26 (5, 1); Олександр ЗАВАРОВ, 26 (4, 1); Андрій БАЛЬ, 29 (4); Іван ЯРЕМЧУК, 25 (3, 1); Володимир БЕЗСОНОВ, 29 (3); Павло ЯКОВЕНКО, 22 (3).
Нападники: Олег БЛОХІН, 34 (5, 5); Вадим ЄВТУШЕНКО, 29 (5); Ігор БЄЛАНОВ, 26 (3); Олександр ЩЕРБАКОВ, 26 (2); Олег МОРОЗОВ, 25 (1).
Старший тренер – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, начальник команди – Володимир ВЕРЕМЄЄВ, тренери – Анатолій ПУЗАЧ, Віктор КОЛОТОВ.

17 июня 2020 09:15







Комментарии


Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.

Регистрация, Вход



Поделиться

Финал Кубка СССР-1987. Динамо Киев – Динамо Минск. ВЕСЬ МАТЧ!

 

19 декабря 2012 19:43

Отбор Евро-88. СССР - ГДР 2:0 (1987)

 

12 декабря 2012 02:10

Отбор Евро-88. ГДР - СССР - 1:1 (1987)

 

12 декабря 2012 02:04

1987 г. Динамо Киев – Спартак Москва

 

05 декабря 2012 02:56