Як Анчелотті тренував «Реал» методом Лобановського

Як поєднати те, що здається непоєднуваним? Приміром, останні успіхи українських збірних та чергову віху знаменитого Карло Анчелотті, який готується стати першим тренером із двомастами матчами в Лізі чемпіонів? Дуже просто – завдяки легендарному спеціалісту, чий спадок досі допомагає як нашим тренерам, так і багатьом провідним фахівцям із-за кордону.

Та й взагалі, хіба нам потрібна особлива нагода, щоб поговорити про геніального Валерія Лобановського та його внесок у створення філософії сучасного футболу? Завжди приємно згадати також про те, з якою повагою про Лобановського відгукувався єдиний чотириразовий переможець Ліги чемпіонів у ролі головного тренера Карло Анчелотті…

Його чудову книгу Quiet Leadership буде приємно почитати не лише шанувальникам цього прекрасного італійського фахівця, а й українським любителям футболу – то там, то тут не такий вже щедрий на компліменти аленаторі тепло відгукується і про наших з вами героїв. Зокрема про Андрія Шевченка.

Але на особливу увагу заслуговує дуже цікавий пасаж про Валерія Васильовича. Причому, треба сказати, у невеликому розділі про тренерів, яких сам італієць відносить до категорії «топ», Лобановському відведено більше місця, ніж будь-кому іншому – Арсену Венгеру, Хосепу Гвардіолі, Жозе Моурінью, Дієго Сімеоне чи Алексу Фергюсону. Далі слово самому дону Карло.

«У всіх тренерів – свій шлях, свій стиль, але я вважаю, що треба бути гнучким. Мені потрібен певний простір для адаптації – своєрідна еластичність. Але іншим це не підходить, – пише Анчелотті. – Одним із тренерів, ким я захоплювався найбільше, був українець Валерій Лобановський. Для нього взагалі не існувало гнучкості поза рамками його системи. У межах системи, казав він, дозволено все; за рамками системи – нічого.

Його влаштовувала гнучкість при обговоренні системи та того, як команда гратиме – але щойно рішення ухвалене, воно стає остаточним. Якщо план полягав у тому, що п'ять півзахисників повинні висуватися вперед, розуміючи, що м'яч буде направлений у певне місце, то для нього було неприйнятним, якщо м'яч прямував не туди.

Якось під час виступів за «Рому» я спостерігав за тренуванням Лобановського, і його загальна інтенсивність була просто неймовірною. Він використав всю довжину поля, працюючи з трьома групами по сім гравців. Перші дві групи грали один з одним – напад проти захисту, і коли команда, що обороняється, відбирала м'яч, вона повинна була через пас пройти середину поля і почати грати проти третьої групи.

Лобановський продовжував цю вправу 45 хвилин, повторюючи знову і знову. Згодом я спробував це у «Реалі», і гравці змогли витримати лише 15 хвилин. Здуріти!

У командах Лобановського в київському «Динамо» не було багато чудових індивідуальностей: у різний час там виступали Олег Блохін, Ігор Бєланов, Андрій Шевченко та Сергій Ребров, але на першому місці була команда. Саме команда завжди була найважливішою. Правило Лобановського було залізним: у рамках системи – все, що завгодно, поза рамками системи – нічого».