Сьогодні 19 квітня 2024 р.

Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1961

Костянтин ПАТКЕВИЧ, «Футбольний клуб»

Через сім років після тріумфу на чолі київського «Динамо» Олег Ошенков знову привіз Кубок СРСР на українську землю, ставши лише другим тренером (після Бориса Аркадьєва), який вигравав цей трофей із двома різними клубами.

Утім, перш ніж розпочати розповідь про злет «Шахтаря» і його кубковий характер, згадаймо, що у 1959-му Ошенков повторно очолив біло-синіх. Ось тільки вдалою ту спробу не назвеш – наставник був змушений залишити столичну команду вже влітку. Два очки після семи матчів та останнє, 12-е місце в класі «А» – зовсім не той результат, на який сподівалося керівництво республіки…

Читайте також:
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1954

Однак Олег Олександрович, відправлений у відставку після гостьових 0:3 від московського «Локомотива», все ж устиг закласти фундамент майбутніх динамівських перемог. Саме він підвів до «основи» Віктора Каневського, Андрія Бібу, Валерія Лобановського, Олега Базилевича, залучив до «Динамо» Йожефа Сабо та Василя Турянчика – всіх тих виконавців, що незабаром склали кістяк чемпіонського ансамблю. І треба ж було такому статися, що в 1961 році, коли його колишні підопічні прямували до золотої вершини, до свого чергового успіху наближався й сам Ошенков!

У «Шахтарі» з міста Сталіно (майбутній Донецьк отримав ім’я кривавого тирана ще у 1924-му) запрошенню 49-річного фахівця передувала справжня тренерська чехарда. В сезоні-1954 гірники втретє в своїй історії здобули путівку до вищої ліги і, сповнені амбіцій, мріяли заявити про себе вже на новому рівні. Однак ані натхненнику того злету, колишньому зірковому форварду Олександру Пономарьову, ані Василю Єрмілову з Абрамом Дангуловим, ані Віктору Новікову, який раніше, у 1951-му, приводив команду до історичної союзної «бронзи», не вдалося замахнутися на щось більше, ніж боротьба за виживання. Сталінці з труднощами зберігали за собою прописку в найсильнішому дивізіоні, регулярно перевіряючи на міцність нерви своїх вболівальників.

Ну а футбол на Донбасі обожнювали, і місцевий стадіон «Шахтар», що в ту пору вміщував 24 тисячі глядачів, зазвичай на іграх чемпіонату СРСР заповнювався вщент. Як, наприклад, 10 квітня 1960 року, коли в гості до гірників завітало київське «Динамо»:



Той сезон-1960 «Шахтар» розпочав із новим керманичем – у минулому знаменитим капітаном біло-синіх Костянтином Щегоцьким. Проте і він протримався на своїй посаді лише до кінця травня. Ще місяць на тимчасових засадах із командою працював Василь Соколов, аж поки його не змінив Ошенков, котрий навесні встиг гарно проявити себе в класі «Б» з миколаївським «Суднобудівником». 

Про те, що «Шахтар» потребує свіжої крові, і що в ньому назріла зміна поколінь, говорили не тільки вболівальники. Не виключено, саме для проведення кадрової революції і був покликаний досвідчений наставник, який у разі потреби не побоявся би різати по живому. Утім, сам Олег Олександрович, не позиціонував себе прихильником радикальних кроків. Принаймні, під час спілкування з журналістами.

«Тренер – це немов турботливий лікар, – зазначав він тоді. – Перш ніж наважитися на операцію, треба зробити все, аби вилікувати організм без хірургічного втручання. Довірено тобі виховання – ти маєш виховувати, а не рубити. Адже можна зрубати й сук, на якому сидиш…»

Виховання вихованням, однак якщо не за сокиру, то за скальпель Ошенкову взятися все ж таки довелося. Заринувшись у процес з головою, він поступово, з ювелірною майстерністю змінював обличчя «Шахтаря». Обсяг проведеної тренером роботи вражав: протягом 1960 року клуб залишили понад 20 виконавців! 

Ось як пізніше в коментарі для тижневика «Футбол» наставник описував свої наміри та дії:

«У пресі справедливо відзначалось, що «Шахтар» – команда молода. Це дійсно так, проте мало хто знає, яку важку операцію довелося їй перенести. Із колективу пішли майже всі ветерани, через різні причини були відраховані й деякі молоді футболісти. У підсумку «Шахтар» вступив у чемпіонат-1961, маючи 18 нових гравців!

Ці процеси руйнування та створення мали свої наслідки: команді довелося балансувати на межі переходу в клас «Б». І все-таки життя показало, що ризик був виправданий. Народився новий, більш перспективний колектив, що мав величезне бажання досягти успіху.

Представниками «старої гвардії» в команді можна назвати хіба що нападника Валентина Сапронова, захисника В’ячеслава Аляб’єва та воротаря Бориса Стрєлкова. Інші гравці були залучені до «Шахтаря» в сезонах 1960-61 рр. Варто відзначити, що більшість футболістів основного складу – корінні донбасівці. Так, захисник Микола Головко та форвард Юрій Ананченко – вихованці юнацької футбольної школи при «Шахтарі», півзахисник Володимир Сальков починав грати в одній із шахтарських команд. Правий крайній Анатолій Родін прийшов до нас із луганських «Трудових резервів», захисник Анатолій Гребенник – із жданівської «Азовсталі», нападник Віталій Савельєв – із місцевого «Локомотива». «Шахтар» – СКА – «Шахтар» – такий шлях нападника Юрія Захарова, що повернувся до нас.

Перерахувавши донбасівців, я жодним чином не відділяю від них гравців, що приїхали з інших областей, адже наш колектив – це дружна сім’я. Було б справедливо відзначити, що, наприклад, центральний захисник Геннадій Снєгирьов отримав гарну підготовку, граючи за магнітогорський «Металург» і армійців Свердловська. Півзахисник Дмитро Мізерний здобув кваліфікацію в одеському СКА, а нападник Олег Колосов – у сталінградському «Тракторі».

Підбираючи новий склад, ми не прагнули залучити якихось футбольних зірок, а робили ставку на здібну молодь. Усі 18 новачків «Шахтаря» – це вихованці футбольних колективів і команд класу «Б»…»

undefined

● Олег ОШЕНКОВ та його підопічні. Побудова команди триває

Те, що Ошенков, займаючись кадровими питаннями, приділяв особливу увагу характеру та бійцівським якостям підопічних, підтверджує і капітан того «Шахтаря» – Володимир Сальков: «Наш тренер твердо ставив мету й відповідно підбирав гравців. То були бійці, які діяли самовіддано, з повною віддачею. Класом виділявся, мабуть, один – центральний захисник Снєгирьов. Ми грали і тренувались не за страх, а за совість».

До речі, саме Салькову, півзахиснику, який міг ефективно діяти і в опорній зоні, і на місці центрального оборонця, Ошенков відводив ключову роль у впровадженій ним тактичній побудові 4–2–4, на яку поступово переходила більшість клубів СРСР. 

Проте, якими б важливими і продуманими не були усі нововведення, миттєвих дивідендів від них чекати було наївно. Не дивно, що за підсумками сезону-1960 «Шахтар» ледве втримався у вищій лізі. На першому етапі посів восьму сходинку в своїй підгрупі, після чого був змушений змагатися за 13-18 позиції та врешті-решт прийшов до фінішу 17-м. І хоча нижче гірників розташувалося ще п’ять колективів, команда Ошенкова, як третій після «Динамо» та харківського «Авангарду» представник України, за регламентом мала ще відстоювати своє право на місце в еліті. В даному випадку – в суперечці з найкращим клубом УРСР з класу «Б» запорізьким «Металургом».

У цьому двоматчевому протистоянні гірники, хоч і не без пригод, узяли гору – 2:0 і 0:1. Донбаські вболівальники могли полегшено зітхнути.

undefined

● 1960-ті. Переповнений стадіон «Шахтар» на тлі териконів

У порівнянні з чемпіонатом-1959 «Шахтар» скотився відразу на п’ять сходинок, але до крутих оргвисновків справа, на щастя, не дійшла. Мабуть, на тренерському містку Ошенков залишився не в останню чергу завдяки вдалому виступу в кубковому розіграші, який цього разу через всілякі негаразди розтягнувся майже на 17 місяців – розпочався в червні 1959-го, а фінішував лише в жовтні 1960-го.

«Шахтар», почергово здолавши опір херсонського «Спартака», ростовського СКА, а також «Спартака» з Вільнюса, спіткнувся лише в півфіналі. У бою з тбіліським «Динамо», що проходив у Москві, донбасівці виглядали дуже пристойно. Вистояли в основний час, пропустили в додатковий, але зуміли відігратися. І лише на гол Михайла Месхі, забитий на 120-й хвилині, відповісти не встигли – 1:2. 

То був третій кубковий півфінал в історії гірницького клубу. Як і минулих разів – у 1951-му та 1953-му – бар’єр «Шахтарю» не підкорився.

Підготовку до нового сезону команда почала ще в січні – вдома. Потім виїхала до Закарпаття, де у дев’ятьох спарингах Ошенков мав змогу переглянути в ділі численних новачків. 

«Так, «Шахтар» суттєво помолодшав і зміцнів, – цитував Олега Олександровича тижневик «Футбол». – Однак це твердження потребує вагомих доказів і серйозної перевірки боєм. Завдань перед нами зараз – дуже багато. Треба згуртувати молодь у дружний колектив, підвищити рівень технічної і фізичної підготовки спортсменів, домогтися взаєморозуміння гравців».

Цікаво, що саме в 1961 році «Шахтар» уперше вдягнувся у помаранчево-чорні кольори, які відтоді є візитівкою гірницького клубу. Довгий час сталінці виступали в чорно-білому, згодом похизувалися в блакитному, потім – у червоному. Кажуть, доручення знайти для колективу якийсь оригінальний стиль дав головний опікун «Шахтаря», перший секретар обкому компартії України Володимир Дегтярьов. Із декількох варіантів найбільш вдалим було визнано той, що запропонував київський художник Віктор Овсянников. Чорний колір мав асоціюватися з вугіллям, помаранчевий – із золотом або (за іншою версією) з сонцем.

Саме в такому звичному для нас вбранні «Шахтар» зрештою і здійнявся на кубкову вершину. Втім, до неї ще було далеко, а старт сезону у підопічних Ошенкова вийшов зовсім не святковим.

Довгоочікувану офіційну програму 1961 року команда відкрила домашнім двобоєм із московським «Торпедо». Ажіотаж, який панував навколо тієї зустрічі, словами не опишеш. Краще подивіться:



Попри фантастичну підтримку рідної публіки, прем’єру гірники провалили – 0:3, розпочавши гнітючу серію із восьми матчів: чотири поразки і стільки ж нічиїх. Головна проблема, за словами тренера, полягала у слабкому нападі.

«Форварди погано володіли дриблінгом, обробкою м’яча, зволікали із завершальними ударами, – визнавав Ошенков. – Головне, чого їм не вистачало, – упевненості у власних можливостях. Аби ліквідувати технічні пробіли, ми за ініціативою футболістів навіть збільшили кількість годин індивідуальних занять».

Перелом, після якого справи «Шахтаря» нарешті поповзли вгору, випав на останній день весни, коли гірники вдома поклали на лопатки тбілісців – 2:0. Наставник зазначав, що саме той результат надав необхідної впевненості його підопічним.

І хоча слідом за травневою перемогою з’явилися інші, а турнірне становище команди суттєво покращилося, майбутнє «Шахтаря» все одно виглядало тривожним. Занадто далеко відпустили донбасівці киян і харків’ян, а це означало, що восени на Сталіно очікують чергові стикові ігри за право залишитися у вищій лізі.

Звісно, у тій ситуації можна було припинити слідкувати за результатами, вдатися до тактичних і кадрових змін. Або – продовжувати гнути свою лінію, битися за кожне очко, щоб у тонусі підійти до вирішальних – зокрема, кубкових – випробувань. Поспілкувавшись із командою, тренери обрали другий варіант.

НОВІ ГОРИЗОНТИ І СТАРІ РАХУНКИ

У 1961 році боротьбу за Кубок СРСР повели 154 колективи. Представники вищої ліги долучалися до розіграшу з 1/32 фіналу, і першим суперником гірників стало хмельницьке «Динамо». 

Один той факт, що маленький клуб дістався цієї стадії, напередодні здолавши опір житомирського «Полісся», можна вважати вагомим досягненням. Адже у класі «Б» динамівці проводили лише другий сезон. А працював із ними, до речі, 30-річний Євген Лемешко, який незадовго до цього повісив на цвях бутси й воротарські рукавички. Пройде 27 років, і Євген Пилипович сам завоює кришталевий кубок – із харківським «Металістом». Однак тоді, у 1961-му, про щось подібне він міг лише мріяти.

1/32 фіналу
«Динамо» Хмельницький – «ШАХТАР» Сталіно – 0:2 (0:1)
30 липня 1961Хмельницький. Стадіон «Динамо». 8 000 глядачів.
Голи:
 0:1 Сапронов (23), 0:2 Савельєв (68).
«Шахтар»: Стрєлков, Головко, Снєгирьов, Аляб’єв, Колосов, Сальков, Родін, Захаров, Савельєв, Ананченко, Сапронов.

Звісно, гра з «Шахтарем» у Хмельницькому зібрала повний стадіон. Щоправда, вболівальники здебільшого спостерігали за тим, як їх улюбленці тримали оборону. Клас дався взнаки, і забивши по м’ячу в кожному з таймів, «Шахтар» попрямував далі.

Буде не зайвим зазначити, що деякі клуби на стику 50-60-х ще вважали кубковий турнір другорядним. Таким, що іноді заважає готуватися до матчів чемпіонату. Саме цієї думки, наприклад, дотримувалися в московському ЦСКА, який в 1/32-й зіграв із ленінградським «Спартаком» без п’яти футболістів «основи» і зійшов з дистанції – 0:2.

Проте «Шахтар» навпаки прагнув проявити себе в кубку якнайкраще і у піддавки з суперниками грати не збирався. Не дозволив він розслабитися собі й у протистоянні з наступним представником класу «Б» – «Спартаком» із Фергани. Тим самим, який два роки потому буде перейменований у «Навтовик» і згодом перетвориться в один із найвідоміших клубів Узбекистану. 

1/16 фіналу
«Спартак» Фергана – «ШАХТАР» Сталіно – 0:3 (0:2)
10 серпня
 1961Фергана. Стадіон «Спартак». 10 000 глядачів.
Голи:
 0:1 Захаров (38), 0:2 Сапронов, 0:3 Захаров (53).
Нереалізований пенальті: Ібрагімов («Спартак»).
«Шахтар»: Стрєлков (Халіулін, 60), Головко, Снєгирьов, Гребенник, Мізерний, Сальков, Сапронов, Ананченко, Савельєв (Бєляк, 65), Захаров, Родін.

Матч проходив за пекельної спеки, яка, зрозуміло, стала додатковою зброєю господарів, звичних до подібних умов(стовпчик термометра застиг вище 30-градусної позначки). Гостям залишалося одне – якомога скоріше, поки ще є сили, вирішувати долю поєдинку. З цим завданням вони зрештою впоралися на відмінно – наприкінці першого тайму Юрій Захаров та Валентин Сапронов забили по м’ячу, а незабаром після відновлення гри той таки Захаров оформив дубль, знявши всі питання щодо переможця.

До речі, герой тієї зустрічі, котрий у підсумку став найкращим бомбардиром команди в кубковому розіграші, пізніше розповідав, що повернувся до «Шахтаря» напередодні сезону лише за збігом обставин. Уродженець Ростова, Захаров перебрався до Сталіно в 1958-му і доволі швидко став гравцем основного складу. Проте коли два роки потому ростовський СКА виборов путівку до вищої ліги, про хлопця згадали і якось уночі під конвоєм, на військовому «віллісі» повернули додому – мовляв, призвали до армії. І грати б Юрію в Росії, однак далася взнаки стара травма, яка вивела його з ладу майже на весь сезон-60. І тоді вже активізувалося керівництво гірницького клубу – спорядило до Ростова делегацію: віддайте футболіста, все одно він у вас лавку гріє. Так Захарова демобілізували до «Шахтаря», де він, по суті, й виступав до закінчення кар’єри. Потім працював із дублем, а в 1974-му нетривалий час навіть тренував першу команду.

undefined

● Політ за Кубком СРСР тривав нормально!

Проте повернемося до осені 1961-го, де турнірна доля знову звела донбасівців із тбіліським «Динамо». Олег Ошенков потім розповідав, що його хлопці добре пам’ятали прикру кубкову поразку річної давнини і дуже хотіли помститися кривдникам. До того ж зустріч проходила вдома, і забитий вщерть стадіон перетворювався для господарів на повноцінного дванадцятого гравця. 

Не можна було не враховувати ще й той факт, що переможець цього двобою за сіткою розіграшу виходив на сталіногорський «Хімік» з класу «Б», який на той момент уже пробився до чвертьфіналу. А отже з’являлися реальні перспективи знову потрапити до квартету найсильніших!

Як казав Ошенков, додатково мотивувати команду сенсу не було – вона й так була заведена по максимуму. Суперника тренер вивчив досконально – напередодні спеціально їздив до української столиці вживу спостерігати за динамівським дербі Києва та Тбілісі (майбутні чемпіони тоді перемогли завдяки єдиному голу Олега Базилевича). Втім, усе це не завадило грузинам приголомшити «Шахтар» уже на перших хвилинах – відзначився Заур Калоєв. Деякі видання потім зазначали, що форвард забивав із офсайду, про що свідчив піднятий прапорець лайнсмена, проте арбітр Крилов з Куйбишева взяття воріт скасовувати не став.

Аби описати подальші події на полі, надамо слово журналісту Борису Брусилову, чий звіт про матч був опублікований у газеті «Советский спорт».

«…Після пропущеного гола «Шахтар» почав тривалу облогу воріт гостей. Господарям поля допомагав сильний вітер, що дув у бік динамівців. Гольові моменти виникають один за одним, але м'яч був забитий лише на 33-й хвилині. У штовханині, що виникла у воротарському майданчику гостей, найбільш холоднокровним виявився Захаров.

Тільки коли відновилася рівновага, визначився й тактичний малюнок, якого дотримувалися команди. Тбілісці атакували широким фронтом. Часом Месхі і Мелашвілі розтягували оборону «Шахтаря». І тоді Калоєв, Яманідзе, Баркая намагалися несподіваними рейдами розхитати оборону суперників. Зробити це було важко, адже роль центрального захисника у гірників виконували двоє – Снєгирьов і лівий півзахисник Сальков.

«Шахтар» у лінії нападу дотримувався іншої тактики. В центрі поля діяли півзахисник Мізерний, що виконував роль зв'язкового між нападом і захистом, і правий напівсередній Колосов. Гірники, комбінуючи, пересувалися поперек поля в пошуках пролому в обороні південців. І як тільки десь з'являлася слабо укріплена ділянка, господарі поля ривком вклинювалися в неї. Це добре вдавалося на правому фланзі оборони гостей, де діяв молодий Хурцилава.

Але 52-а хвилина знову принесла успіх динамівцям. Яманідзе між двома захисниками вийшов сам на сам із воротарем. Стрєлков у падінні відбив м'яча, але, на жаль, прямо на Месхі. М'яч у сітці. Проте за дві хвилини рахунок знову нічийний. Це Ананченко вміло вийшов на м'яч, поданий з кутового. 2:2.

Гірники розуміли, що перемогти суперників можна тільки атакуючи, і, незважаючи на зустрічний вітер, продовжували тиснути на ворота «Динамо». Нарешті за чотирнадцять хвилин до фінального свистка м'яч, пробитий Ананченком, потрапляє в штангу, відскакує в ноги Захарову... 3:2.

Це був останній гольовий момент у матчі. Атаки обох команд втратили свою гостроту. Тбілісці, мабуть, змирилися з поразкою, а гірники – прагнули короткими передачами і нехитрими комбінаціями не втрачати контроль за м'ячем. Це їм вдалося. Вони вийшли у чвертьфінал».

1/8 фіналу
«ШАХТАР» Сталіно – «Динамо» Тбілісі  3:2 (1:1)
8 жовтня 1961. Сталіно
. Стадіон «Шахтар». 25 000 глядачів.
Голи:
 0:1 Калоєв (10), 1:1 Захаров (33), 1:2 Месхі (53), 2:2 Ананченко (54), 3:2 Захаров (76).
«Шахтар»: Стрєлков, Головко, Снєгирьов, Аляб’єв, Сальков, Мізерний, Родін, Колосов, Савельєв (Ананченко, 30), Захаров, Сапронов.
«Динамо» Тб: Котрікадзе, Хурцилава, Чохелі, Хочолава, Сичинава, Хеладзе, Мелашвілі, Баркая, Калоєв, Яманідзе, Месхі. 

Тим часом кубковий розіграш втратив ще одного свого потенційного фаворита – київське «Динамо». Вперше захопивши лідерство в чемпіонаті після домашньої перемоги над «Торпедо», підопічні В’ячеслава Соловйова мали проводити дві непрості зустрічі з харківським «Авангардом» та московським «Локомотивом» – 20-го та 26 вересня відповідно. А між двома цими матчами біло-синіх очікував ще й гостьовий поєдинок 1/8 фіналу Кубку СРСР проти ленінградського «Адміралтійця». Цю гру зрештою і було принесено в жертву: в «основі» киян не з’явилося жодного виконавця з орієнтовного складу, що був надрукований у програмі до матчу. Як підсумок – прогнозована перемога моряків (2:1).

«Важко звинуватити в такій обережній тактиці керівників команд, – намагалися тверезо поглянути на речі «Известия». – Футболісти наприкінці сезону змушені виступати через три, а то й через два дні. По-перше, знижується якість матчів, оскільки спортсмени не встигають відновлюватися. По-друге, як не прикро, знецінюється Кубок СРСР. Команди не ризикують у такій напруженій ситуації ганятися за двома зайцями».

Щодо «Шахтаря», то перебуваючи у компанії команд, які змагалися за місця з 11-го по 22-е, він уже не вирішував жодних турнірних завдань в чемпіонаті. Плей-офф за місце в еліті чекав на сталінців лише по закінченні кубкового розіграшу, тому гірники мали змогу повністю сконцентруватися на боротьбі за кришталевий приз. І, звісно, у чвертьфінальній суперечці з «Хіміком» навіть натяку бути не могло на зверхнє ставлення до суперника.

Бій Сталіно проти Сталіногорська (стара назва Новомосковська, що в Тульській області) міг перетворитися на дербі «близнюків», якби у червні команда майбутнього супротивника, що раніше також іменувалася «Шахтар», не змінила назву.

«Хімік» ніколи не виходив до класу «А», а прорив до чвертьфіналу-1961 завдяки сенсаційній перемозі над московським «Динамо», як виявилося, так і залишився найвищим досягненням росіян у Кубку СРСР.

І хоча гірники, які знову грали вдома, святкували перемогу, матч проти слабшого за рівнем опонента не виявився легкою прогулянкою. Ось як описував події того жовтневого вечора «Комсомолець Донбасу».

«Перша половина гри не виявила явної переваги жодної з команд. На полі, щоправда, домінували гірники, однак це можна було пояснити тим, що гості вибрали захисний варіант, і в їхньому нападі брало участь не більше чотирьох гравців. До того ж у форвардів «Шахтаря» атаки чомусь не клеїлися.

Але ось на 26-й хвилині Ананченко з подачі Захарова відкриває рахунок, і донбасівці відразу починають грати спокійніше, без зайвої нервозності. У другому таймі вони підсилюють темп, атакуючи головним чином лівим крилом, де активно діяв Сапронов. Він і забив другий гол сталіногорцям. Утім, рахунок 2:0 тримався недовго. За грубість Снєгирьова суддя справедливо призначає 11-метровий штрафний удар, і у ворота гірників влітає м'яч у відповідь.

Тепер гості розраховують якось відігратися на останніх хвилинах. Вони майже всі переходять на половину поля «Шахтаря». Однак ця помилка дається взнаки. За кілька секунд до фінального свистка Ананченко легко пройшов захист суперників і, обігравши воротаря, що вибіг назустріч, забив гол. 3:1 на користь «Шахтаря»!..»

1/4 фіналу

«ШАХТАР» Сталіно – «Хімік» Сталіногорськ – 3:1 (1:0)
18 жовтня
 1961Сталіно. Стадіон «Шахтар».
Голи:
 1:0 Ананченко (26), 2:0 Сапронов (69), 2:1 Плеханов (80, з пенальті), 3:1 Ананченко (90).
«Шахтар»: Стрєлков (Халіулін, 70), Головко, Снєгирьов, Аляб’єв, Сальков, Мізерний, Родін, Колосов, Ананченко, Захаров (Россихін, 70), Сапронов.

Для цілої групи футболістів «Шахтаря» – Стрєлкова, Головка, Аляб’єва, Салькова, Родіна, Захарова, Савельева, Ананченка, Колосова та Россихіна – вихід до півфіналу мав подвійну вагу, адже приніс їм почесне для тих часів звання майстрів спорту СРСР. Окрім того, президія Сталінської облради Спілки спорттовариств представила Олега Ошенкова до присвоєння звання заслуженого тренера СРСР, а його помічника Євгена Шпиньова – відповідно до заслуженого тренера УРСР.

Але високі регалії, якими б приємними вони не були, жодним чином не зменшували бойового настрою гірницької команди. 

На підготовку до півфіналу у «Шахтаря» був лише тиждень. Наступний суперник – «Адмиралтієць», який слідом за киянами посунув зі свого шляху доволі міцний московський «Локомотив» (1:0) і вперше сягнув цієї стадії. Сезон-1961 узагалі став для моряків лебединою піснею: наступного року команду буде розформовано, а її місце займе інший ленінградський клуб – «Динамо». 

Одначе хто заглядав у майбутнє тоді, восени 1961-го, коли від жаданого призу претендентів відділяли лише два кроки?!

Згідно з регламентом змагань, обидва півфінали, як і рік тому, проводилися в Москві. «Адміралтієць» протягом сезону двічі перемагав «Шахтар» (3:1 і 1:0), через що, мабуть, почувався впевненіше. Та і його група підтримки, що гордо здіймала лозунг «Адмирал, даешь финал!» додавала наснаги. Утім, були на трибунах і прихильники української команди, чиє послання «Кубок – Донбасу!», також не залишилося непоміченим.

undefined

● 25 жовтня 1961 р. Небезпечний момент біля воріт «Адміралтійця»

У цілому ж подивитись на матч прийшло лише близько п’яти тисяч глядачів, чому можна знайти кілька пояснень. По-перше, жоден із конкурентів не представляв столицю. По-друге, місцеві вболівальники тримали в голові запланований на наступний день другий півфінальний бій «Торпедо» – «Зеніт» і, так би мовити, берегли сили. По-третє, гру вживу транслювало центральне телебачення, надавши гідну альтернативу промерзлим трибунам стадіону в Лужниках.

У тижневику «Футбол» зазначили, що «Шахтар», який в іграх чемпіонату найчастіше використовував систему 3–3–4, цього разу відтягнув назад Дмитра Мізерного, який фактично виконував роль четвертого захисника. У важкі ж хвилини гірники згруповували у своєму штрафному щонайменше шість гравців – правий напівсередній Олег Колосов також відтягувався в оборону. «Адміралтієць» же діяв за вже трошки застарілим тактичним рецептом, сподіваючись узяти своє за допомогою системи «дубль-ве» (3–2–5).

Загалом журналісти зійшлися на думці, що гра «Шахтаря» мала більш змістовний вигляд. 

«Гірники грали в пас різноманітно, їх атаки були комбінаційними, тоді як ленінградці в основному дотримувалися принципу «бий-біжи», – читаємо в «Радянському спорті». – Це й зумовило в загальних рисах ігрову перевагу українців протягом усього матчу». 

Рахунок було відкрито незадовго до перерви, коли Колосов добив м’яч у сітку після сильного удару Юрія Ананченка. На початку другого тайму підопічні Ошенкова втрачали нагоду за нагодою, аж поки ще раз не зарядив свою гармату Ананченко. Воротар знову завадив відзначитися форварду, але знову в потрібному місці в потрібний час опинився партнер Юрія – цього разу Захаров. Той таки Захаров поставив і переможну крапку, довершивши зусилля Анатолія Родіна, котрий за мить до цього не використав вихід сам на сам. Глядачі, які після другого голу почали скандувати «Третій! Третій!», були на сьомому небі – 3:0!

Півфінал
«Адміралтієць» Ленінград – «ШАХТАР» Сталіно – 0:3 (0:1)
25 жовтня
 1961МоскваЦентральний стадіон. 5 000 глядачів.
Голи: 0:1 Колосов (34), 0:2 Захаров (68), 0:3 Захаров (71).
«Адміралтієць»: Сорокін, Голубєв, Спірідонов, Демидов, Морозов, Бєлкін, Гусєв, Кислов (Царицин, 56), Огурцов, Варламов, Васильєв.
«Шахтар»: Стрєлков (Халіулін, 70), Головко, Снєгирьов, Аляб’єв, Сальков, Мізерний, Родін, Колосов, Ананченко, Захаров (Россихін, 70), Сапронов.

ПРОЧУХАНКА ДЛЯ ФАВОРИТА

«Шахтар» став тринадцятим клубом, який дістався вирішального поєдинку за Кубок СРСР. І щоб тепер зірвати джек-пот, гірники мали фактично на виїзді перемогти чинного володаря трофея – «Торпедо», яке щойно, тиждень тому, поступилося київському «Динамо» в боротьбі за «золото» чемпіонату-1961. Завдання – надважке, враховуючи, що цю команду очолював видатний тренер Віктор Маслов, а її кольори захищали такі відомі майстри, як Валентин Іванов, Валерій Воронін, Слава Метревелі, Леонід Островський, Микола Маношин і Геннадій Гусаров. Останній, до речі, з 22 м’ячами став найкращим снайпером національної першості.

Не дивно, що автозаводці вважалися стовідсотковими фаворитами пари. Організатори були настільки впевнені в успіхові москвичів, що навіть у дипломи першого ступеня, які після гри мали вручати переможцям, заздалегідь вписали торпедівські прізвища. Що ж, потім довелося червоніти й виправляти помилку…

Щодо гірників, то їх мало хто вважав гідними суперниками для столичного гранда. В’ячеслав Аляб’єв згадував, що в Білокам’яній їх із партнерами навіть поселили не в готелі, а безпосередньо на стадіоні, встановивши ліжка у приміщенні на другому ярусі.

Так було насправді чи ні, але на гру хлопці Ошенкова вийшли в потрібному настрої. Вони були сконцентровані, рішучі й по-спортивному злі. А ось «Торпедо» у свій звичний футбол так і не зіграло – почало дуже повільно, а коли схаменулося, суперників уже було не зупинити.

undefined

● 29 жовтня 1961 р. Фінал. На верхньому знімку Валентин ІВАНОВ (у білому) спостерігає, як Борис СТРЄЛКОВ за допомогою Миколи ГОЛОВКА (№2) та Володимира САЛЬКОВА ліквідує загрозу воротам «Шахтаря». На нижньому – солодка мить перемоги відразу після фінального свистка

Секундна стрілка не зробила й кола, а Анатолій Родін уже потрапив в обійми партнерів. Удар форварда під поперечину був із тих, що не беруться – 1:0!

Цей гол багато в чому визначив подальший хід подій. Одні отримали додатковий заряд упевненості, другі – розгубилися. Звісно, автозаводці намагалися відігратися по гарячих слідах, однак атакували напрочуд кволо, і всі хитромудрі задуми московських зірок розбивалися об грамотні, дисципліновані й самовіддані дії захисту «Шахтаря». Особливо варто відзначити Геннадія Снєгирьова – він того вечора був всюдисущим.



Відновити рівновагу господарям удалося лише за рахунок індивідуальних дій Метревелі, який відзначився більярдним за влучністю ударом. Утім, цей епізод не вибив «шахтарів» із рівноваги, і десь хвилини з 60-ї вони знову заволоділи перевагою.

Не змусив на себе чекати й другий гол команди Ошенкова. Це Ананченко елегентно переграв досвідченого голкіпера Анзора Кавазашвілі, який щойно вийшов на заміну. Склалося враження, що після цього торпедівці зовсім зневірилися у власних силах. Зрештою край їхнім стражданням поклав той таки Ананченко, який завершив комбінацію за участю Родіна й Захарова – 3:1! 

Фінал
«Торпедо» Москва – «ШАХТАР» Сталіно – 1:3 (1:1)
29 жовтня
 1961МоскваЦентральний стадіон. 100 000 глядачів.
Голи: 0:1 Родін (1), 1:1 Метревелі (44), 1:2 Ананченко (64), 1:3 Ананченко (70).
«Торпедо»: Глухотко (Кавазашвілі, 60), Хомутов, Шустиков, Островський, Воронін, Маношин, Метревелі, Іванов, Гусаров, Батанов, Сергєєв (Денисов, 41).
«Шахтар»: Стрєлков, Головко, Снєгирьов, Аляб’єв, Мізерний, Сальков, Родін, Колосов, Ананченко, Захаров, Сапронов.
Арбітр – Андзюліс (Каунас).

undefined

● Тріумфатори-1961! Ліворуч Кубок СРСР отримує Володимир САЛЬКОВ, праворуч трофей оцінюють Юрій ЗАХАРОВ, Олег КОЛОСОВ, Анатолій РОДІН і Валентин САПРОНОВ

Володимир Сальков приймав кришталевий приз із рук голови Федерації футболу СРСР Валентина Гранаткіна під оплески переповненої московської арени. Це була перемога, закономірність якої ніхто не ставив під сумнів. І компліменти на адресу гірників у звіті Андрія Старостіна, опублікованому в тижневику «Футбол», стали зайвим тому підтвердженням.
 
«Команда [«Шахтаря»] показала, що рівень її спортивної майстерності достатній, щоб на високу техніку екс-чемпіона відповісти хорошою технікою, потрібною тактикою. На темперамент автозаводців, що ледве жеврів у матчі, донбаські футболісти відповіли пожежею волі. В цьому відношенні фінальний матч був надзвичайно повчальним. Адже він зайвий раз підкреслив значення психологічної підготовки до відповідальних змагань.

У сучасному футболі, коли висока техніка й тактична зрілість стали надбанням більшості футбольних команд майстрів, питання вольового настрою футболістів набувають особливо важливого значення. «Шахтар» у фіналі дав наочний урок з цього важливого розділу.

 

Техніка володіння м'ячем – суть футболу. Техніку я б назвав рушницею. Порохом у футболі я називаю ентузіазм. У даному випадку порох у торпедівців виявився підмоченим.
 
Отже, Кубок СРСР у Донбасі. Заслужений успіх футболістів-гірників! Вони проявили велике бажання перемогти. У них вистачило спортивної майстерності здійснити своє бажання».

Поразка в кубковому фіналі разом із втратою золотих медалей коштувала тренерської посади в «Торпедо» Віктору Маслову. Фантастичні сезони Діда в Києві ще були попереду, а поки настав час святкування для Олега Ошенкова та його підопічних. 

«Ми щасливі, ми дуже щасливі, – тільки й повторював наставник «Шахтаря» після фінального свистка, додавши лише кілька слів про головний чинник злету команди. – Нам удалося повністю позбавитися прислів'я «Моя хата з краю». Команда і живе, і грає за принципом «Один за всіх, всі за одного». Мені здається, що саме в цьому – успіх нашого колективу».

undefined

● Ніде яблуку впасти. Вшанування команди у Сталіно

Напевне, радість Олега Олександровича була б ще більшою, коли б він знав, який подарунок наступного дня отримає від президії національної федерації. Остання вирішила скасувати перехідні ігри за участі помаранчево-чорних, залишивши за ними місце в класі «А». Відповідне повідомлення під час вшанування тріумфаторів й під шалені оплески присутніх зачитав голова обласної ради Спілки спорттовариств Нефьодов.

…Прямого потягу додому з Москви не було, тому футболістів доставили на автівках до станції Микитівка, а вже звідти команда вирушила залізницею. У столиці Донбасу переможців відразу відвезли на стадіон «Локомотив», де вже чекали тисячі вболівальників.

Кубок СРСР утретє залишив Москву. З урахуванням «золота» київського «Динамо» гірники зробили 1961 рік по-справжньому переможним для українського футболу.

У місті, яке менш ніж за місяць, 9 листопада, буде перейменоване в Донецьк, кришталевому красеню дуже сподобалося. Інакше хіба б він повернувся сюди вже наступного року?

undefined

   
ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-19
61
Воротарі: Борис СТРЄЛКОВ, 25 років (6 матчів, 3 пропущені м’ячі); Анатолій ХАЛІУЛІН, 24 (2, -1).
Захисники: В’ячеслав АЛЯБ‘ЄВ, 27 (5); Микола ГОЛОВКО, 24 (6); Анатолій ГРЕБЕННИК, 22 (1); Геннадій СНЄГИРЬОВ, 25 (6).
Півзахисники: Олег КОЛОСОВ, 22 (5 матчів, 1 гол); Дмитро МІЗЕРНИЙ, 25 (5); Борис РОССИХІН, 24 (2); Володимир САЛЬКОВ, 24 (6). 
Нападни
ки: Юрій АНАНЧЕНКО, 20 (6, 5)Борис БЄЛЯК, 21 (1); Юрій ЗАХАРОВ, 24 (6, 6); Анатолій РОДІН, 24 (6, 1); Віталій САВЕЛЬЄВ, 24 (4,1); Валентин САПРОНОВ, 29 (6, 3).
Старший тренер – Олег ОШЕНКОВ, тренер – Євген ШПИНЬОВ.

18 лютого 2019 21:57







Матеріали на тему

Как добывалось золото: «Динамо» Киев. 1961
18 жовтня 2020 23:59


Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1954. Ювілей історичного тріумфу
18 жовтня 2019 10:50


Что еще случилось в 1961-м, в год первого чемпионства «Динамо»
4 січня 2016 18:15




Коментарі


Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.

Реєстрація, Вхід



Поділитися

РЕТРО. 1961 г. Финал Кубка СССР. Шахтер прибыл в Москву на игру с Торпедо

 

12 лютого 2017 07:04

РЕТРО. 1961 г. Борьба за золото. Киевское Динамо против московского Торпедо

 

12 лютого 2015 07:08

Киевское «Динамо» – чемпион СССР 1961 г.

 

30 жовтня 2013 12:28