Переможні грані кришталю: «Динамо»-1990

Зміна поколінь, від’їзд за рубіж одних лідерів і травми інших не завадили команді Валерія Лобановського у 1990 році провести черговий тріумфальний сезон і стати, зокрема, співвласником кубкового рекорду.

Після насиченого історичними перемогами й водночас украй виснажливого 1986 року «Динамо» спіткав неприємний, але зрозумілий спад. Він серед іншого обернувся тим, що у 1988-му зіркова команда, залишившись без путівки до єврокубків, взагалі не провела жодного офіційного міжнародного матчу. Такою ситуація виглядала на папері, однак фактично основні київські гравці продовжували воювати на кількох фронтах. Саме вони склали кістяк збірної СРСР, яка під орудою Лобановського здобула «срібло» чемпіонату Європи.

На турнір до Німеччини вирушили 11 динамівців (більше половини радянської заявки!), і кожен бодай раз там виходив на поле. Для порівняння: від «Спартака», що серед інших клубів мав найбільшу кількість представників у збірній, у континентальному форумі брали участь лише троє. Що ж, уже не вперше український клуб надав своїм конкурентам по внутрішній арені, яким і не снилися подібні складнощі, відчутну фору. І зрештою підсумкове друге місце «біло-синіх» у чемпіонаті СРСР-1988 на тлі літніх навантажень сприймалося як безперечний успіх.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1954
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1961
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1962

«Оцінюючи ігри київського «Динамо» в першості країни, я би все ж зважав на те, що футболісти цього клубу дуже багато сил віддають в офіційних міжнародних зустрічах за збірну, – розмірковував на сторінках тижневика «Футбол-Хокей» Лев Яшин. – Причому йдеться навіть не про втому фізичну. Звісно, вона не є дрібницею, але для відновлення фізичних сил винайдено чимало способів. Я маю на увазі моральну, психологічну втому, «зношеність», що накопичується впродовж років. Тут із відновленням набагато складніше.

Утім, команда здебільшого дає собі раду. За рахунок, напевне, правильної організації тренувального процесу, за рахунок необхідного ставлення до своєї справи, за рахунок тренерської системи Валерія Лобановського, в яку він вірить, і яка, з огляду на досягнення команди в останні роки, себе виправдовує».

Повністю погоджувався з легендарним воротарем і оглядач тижневика Олександр Горбунов: «У Києві триває реконструкція складу, на тлі чого друге місце варто вважати успіхом. Наявні сили поки не збалансовані, і це призводить до порушення командних зв’язків, змушує витрачати дорогоцінний час на полі. Хтось намагається стверджувати, що «розмови про вічну перенапругу киян непереконливі». Але хіба це не перенапруга – кілька років підряд і в збірній, і в чемпіонаті, і в європейських клубних турнірах, і в розіграшах кубку грають одні й ті самі люди, від яких вимагається лише одне – високий результат? Наприклад, Михайличенко за рік у складі клубу провів 25 матчів, а у складі збірних – 27!»

«Динамо» Київ. Літо 1988-го

До речі, за підсумками 1988 року Олексій Михайличенко, віце-чемпіон Європи та чемпіон Олімпійських Ігор, посів четверте місце в суперечці претендентів на Золотий м’яч, пропустивши поперед себе лише тріо «летючих голландців» – ван Бастена, Гулліта та Рейкарда. Крім того, у своїх анкетах журналісти, що брали участь в опитуванні тижневика France Football, згадували й інших динамівців – Олександра Заварова, Анатолія Дем’яненка, Олега Кузнецова.

Але Валерій Лобановський привчив своїх підопічних швидко забувати про здобуті перемоги та визнання. 30 грудня у київському Палаці спорту динамівців урочисто привітали з союзним «сріблом», а вже 5 січня команда вирушила на збір до німецького Руйта – закладати фундамент на наступний сезон. Чи не варто було наставнику киян затримати від’їзд на пару днів, аби 6-го числа відсвяткувати вдома 50-річний ювілей? Вочевидь, всерйоз такий варіант він навіть не розглядав.

1989 рік «Динамо» зустріло в довгоочікуваному статусі професіонального клубу. Статусі, до якого йшло без малого півтора десятиріччя. Проте перехід на повний госпрозрахунок зовні ніяк не позначився на життєдіяльності команди, яка готувалася до офіційних стартів за відпрацьованим сценарієм. Тренування в Німеччині, участь у спарингах і турнірах з міні-футболу, а також уже звична неспроможність зібрати докупи усіх виконавців, запрошених до різних збірних – першої, молодіжної, юніорської…

Із володарями Кубку кубків-1986 «Динамо» почало прощатися ще торік, коли до Австрії поїхав Олег Блохін, до Баку – Михайло Михайлов, до Дніпропетровська – Вадим Євтушенко. В сезон-1989 кияни увійшли ще без двох футболістів зіркового складу: незабаром після чемпіонату Європи «Ювентус» заплатив нечувані 5 мільйонів доларів за Олександра Заварова, а взимку контракт із англійським «Іпсвічем» уклав Сергій Балтача. Пізніше, у квітні, на пропозицію іспанського «Еспаньйола» пристав Василь Рац. Мав півзахисник привабливий варіант у Шотландії, де на нього вже чекав керманич «Рейнджерс» Грем Сунесс, але віддав перевагу Барселоні, чий клімат краще підходив маленькому синові.

Утім, головною проблемою для динамівського штабу стала справжня епідемія травм, яка одного за одним виводила з ладу гравців основної обойми. Тільки-но відновившись після минулих негараздів і встигнувши показати себе під час передсезонки, знову потрапили до лазарету Павло Яковенко та Іван Яремчук. На початку квітня у Душанбе зламав гомілкостоп і вибув до кінця року «залізний» Анатолій Дем’яненко. Десять стартових турів пропустив Володимир Безсонов, у тому-таки квітні на тривалий лікарняний пішли Віктор Чанов з Андрієм Балем, у травні – Михайличенко. Катастрофа!

У цьому сенсі допомога вчорашніх резервистів – таких, як Сергій Заєць або Андрій Канчельскіс – була вкрай важливою. Солідним підсиленням команди стало залучення до її лав 19-річного нападника Олега Саленка та 20-річного правого оборонця Олега Лужного. Перехід першого із «Зеніту», як відомо, вилився в грандіозний скандал і в підсумку обійшовся київському клубу в 36 тисяч рублів. Переїзд другого з «Карпат» пройшов непомітно, проте кремезний, безстрашний захисник відразу довів свою профпридатність і ще навесні дебютував у збірній СРСР у київському матчі відбору ЧС-1990 проти НДР.

Серед виконавців, які взяли участь у травневому поєдинку проти московського «Локомотива», дев’ятеро були або новачками, або не вважалися гравцями «основи». Лобановський змушено вдавався до подібної ротації й тактичних перебудов, прекрасно розуміючи, що це не може не позначитися на результаті. Щоправда, «залізничників», які тільки-но повернулися до вищої ліги і за рік мали стати суперниками «Динамо» по титульному бою в Кубку, «біло-сині» тоді впевнено перемогли (3:0). Зате потім команду спіткала важка 5-матчева серія, під час якої кияни не забили жодного м’яча. Спочатку в Москві, в півфіналі Кубку СРСР-1988/89, поступилися «Торпедо» (0:2), а потім вдовольнилися лише двома очками в чотирьох турах чемпіонату.

І причини цих шкутильгань лежали на поверхні.

Василь РАЦ – в «Еспаньйолі», Олександр ЗАВАРОВ – у «Ювентусі», Сергій БАЛТАЧА – в «Іпсвічі»

«Кияни зараз переживають зрозумілі складнощі, пов'язані перш за все з розбалансованістю складу. Травмовані Дем'яненко, Михайличенко, також воротар Чанов, до чиєї присутності у воротах гравці ставляться набагато спокійніше, ніж іншого голкіпера. Перекроєна до невпізнання лінія оборони (Лужний, Заєць, Горілий, Шматоваленко). Кузнецов через обставини, що склалися, змушений діяти на позиції опорного півзахисника, перекроєна й середня лінія, тож в атаці Протасов із Саленком не отримують необхідної підтримки. Тобто на матчі київські тренери виставляють тих, хто є, а не тих, кого б вони воліли бачити на полі», – констатував О.Горбунов у своєму черговому огляді для тижневика «Футбол-Хокей».

У тих умовах кожна бойова одиниця для Лобановського була на вагу золота, й особливо, коли мова йшла про досвідчених виконавців. Можна зрозуміти обурення тренера, коли прес-аташе центральної ради «Динамо» М.Гусєв на шпальтах газети «Правда» звинуватив його в «неджентльменському вчинку». Саме так Гусєв характеризував відмову Валерія Васильовича на початку червня відпустити на благодійний матч у Дортмунд Кузнецова, а разом із ним… травмованих Михайличенка та Дем’яненка.

«Жоден професійний клуб, що поважає себе, не дозволить собі ламати календар внутрішніх змагань задля календаря міжнародного. Календар – це закон, а не підзаконний акт, – жорстко відреагував на слова функціонера Лобановський, чий коментар оприлюднив «Футбол-Хокей». – Ми, на жаль, дуже часто собі це дозволяємо, втрачаючи повагу до себе – як із боку інших, так і власну. Центральна рада «Динамо», не порадившись із нами, стороною найбільш зацікавленою, зробила красивий жест – пообіцяла відправити до Дортмунда наших «інвалідів». Згнітивши серце, ми дали згоду на участь у матчі Кузнецова, але коли з’ясувалося, що він не зможе повернутися на календарний матч проти «Зеніту» (а наші кадрові труднощі у зв’язку з травмами відомі всім), ми вчинили так, як на нашому місці зробив би будь-який професійний клуб, що поважає себе.
 
Саме так вчинило і московське «Динамо», яке мало грати 15 червня в Тбілісі, не давши згоду на участь у дортмундському матчі Добровольського та Коливанова. Тільки от про це у правдинській замітці М.Гусєва ані слова… Хіба це не є розпалюванням непотрібних і нездорових пристрастей у середовищі непосвячених у суть справи прихильників футболу? Бажано було б почути пояснення з цього приводу. Зрештою гласність є гласність!..»

Пояснень від Гусєва, звісно, годі було чекати, та й навряд чи вони дійсно цікавили великого тренера, сконцентрованого на своїй роботі. Перше коло добігло кінця, але і тритижнева пауза в чемпіонаті мало нагадувала відпустку.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1964
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1966
Переможні грані кришталю: «Карпати» Львів. 1969

Зокрема, кияни стартували у кубковому розіграші-1989/90, де в 1/16 фіналу мали зустрітися з казахстанським «Кайратом». Ця стадія, як і наступна, складалася з двох матчів, і з урахуванням того, що суперник представляв першу лігу, саме йому належало починати протистояння в домашніх стінах.

Але ще перед подорожжю до Алма-Ати лідери динамівської команди збиралися зіграти у прощальному матчі Олега Блохіна. Матчі, який із нетерпінням чекали не тільки в Києві, і який обіцяв стати дійсно непересічною подією. І шоу таки вдалося, проводи славетного бомбардира вийшли пишними та зворушливими.

У матчі зірок збірних СРСР і світу, за яким 28 червня з трибун Республіканського стадіону спостерігали 100 тисяч глядачів, узяли участь дев’ятеро футболістів «Динамо», з яких семеро вже за дві доби – 30-го – вийшли у майже 30-градусну спеку на гру з «Кайратом». Так, зустріч у Києві була виставковою, але все одно передбачала певні навантаження.

Між тим, «Кайрат», який іще торік грав у елітному дивізіоні, на бій із найтитулованішим клубом країни налаштувався відповідним чином. Діяв агресивно, не відсиджувався в обороні й кілька разів був близьким до того, аби розпечатати ворота гостей.

Віктора Чанова, який після квітневої травми потихеньку набирав форму й навіть провів один тайм у грі-бенефісі Блохіна, Лобановський поки беріг, що й дало можливість «засвітитися» у переможній кампанії Олександру Жидкову. Свою алмаатинську місію 25-річний голкіпер виконав бездоганно, відстоявши на нуль та витягнувши декілька по-справжньому важких м’ячів.

«Динамо» не збиралося випробовувати долю, і якщо винести за дужки вихід на поле дублера-нападника Сергія Погодіна, можна сказати, зіграло найсильнішим на той момент складом. От тільки, зважаючи на важкі умови, не вмикало максимальних швидкостей, полегшивши завдання господарям.

1/16 фіналу. Перший матч
«Кайрат» Алма-Ата – «ДИНАМО» Київ 0:1 (0:1)
30 червня 1989 р. Алма-Ата. Центральний стадіон. 28 градусів. Сонячно. 12 000 глядачів.
Гол: 0:1 Безсонов (41).
«Кайрат»: Бураков, Тимофєєв, Пінчуков, Кулініч (Найдовський, 46), Нейштетер, Богатирьов, Жидков О.Вал., Салімов (Фадейкін, 75), Міхель, Джуманов (Пасько, 35), Клімов. Тренер – Камінський.
«Динамо»: Жидков О.Віт., Лужний, Горілий (Яремчук, 63), Кузнецов, Шматоваленко, Безсонов, Заєць, Литовченко, Погодін, Протасов (Саленко, 71), Бєланов (Канчельскіс, 72).
Арбітр – Будогоський (Москва).

Долю зустрічі вирішила помилка майбутнього наставника збірної Казахстану Сергія Тимофєєва, після перехоплення передачі якого відзначився Безсонов. 31-річного захисника, котрий, до речі у матчі на честь Блохіна відіграв більше за інших партнерів – 80 хвилин, виокремив у своєму звіті про кубкову зустріч і оглядач газети «Молода гвардія» Олександр Сердюк:

«Найпомітнішим серед киян ось уже вкотре був Безсонов. Друге чи яке там ще відкрилося дихання у Володимира, і він знову радує болільників своєю неординарною, універсальною грою. І не випадково саме Безсонов забив єдиний гол – це нагорода за активність і натхнення. Саме цих компонентів не вистачало в останніх матчах чемпіонату Олегові Саленку, мабуть, тому й вийшов він на поле лише за 20 хвилин до закінчення гри. Бєланова ж, навпаки, замінили в середині другого тайму – діяв він малопродуктивно. Здається, вже набув необхідного мінімуму практики гри за «Динамо» Жидков. У звітній зустрічі він почувався впевнено, зокрема й у грі на виходах.

А що ж «Кайрат»? Виступати у ролі статистів господарі, звичайно, не збиралися, але й переграти киян лише на ентузіазмі їм було не під силу. Правда, під кінець зустрічі алмаатинці активізувалися настільки, що змусили працювати захист динамівців з підвищеним навантаженням. Проте на тлі усього матчу то був лише епізод…»

Володимир БЕЗСОНОВ був одним із найкращих у виїзній зустрічі з «Кайратом»  

Перед самим поновленням чемпіонату динамівці встигли злітати на нетривалий збір до Німеччини й розтрощити там місцевий «Ульм» – 3:0. Утім, на внутрішній арені справи у команди все ще йшли не найкращим чином. До того ж досі був переповнений лазарет – на початку другого кола Лобановський досі не міг розраховувати на Михайличенка, Дем’яненка, Яковенка та Баля.

«Мене зараз турбує велика кількість травм. Причому травм не тих гравців, що лікуються, як-то кажуть, без відриву від виробництва, а травм найтяжчих, із наслідками та рецидивами. В умовах надзвичайної завантаженості гравців у змагальному періоді належить все ж таки докопатися до причин і формувати рецепти», – казав наставник, демонструючи налаштованість не тільки врятувати ситуацію, але й уникнути аналогічних складнощів у майбутньому.

Перше коло «Динамо» завершило на четвертому місці з 5-очковим відставанням від «Спартака». Одначе пауза в чемпіонаті давала команді можливість перевести дух.

Тим часом пресою та уболівальницькими колами стали ширитися чутки про повернення до лав рідного клубу Олександра Заварова, який буцімто не міг знайти себе в «Ювентусі». Але зірковий хавбек, хоча й приїздив до Києва та дійсно перебував на розпутті, зрештою продовжив підготовку у складі Старої Синьйори.

Зате до «Динамо» знову приєднався Василь Рац. Його «Еспаньйолу» не вдалося зберегти прописку в Примері, й 28-річний футболіст, прислухавшись до поради Лобановського, вирішив повернутися додому. Для тренера адаптований до його вимог досвідчений і класний виконавець, особливо в умовах кадрового дефіциту, ставав цінним придбанням, а той, зі свого боку, отримував можливість виступити на своєму другому чемпіонаті світу, про який мріяв. Валерій Васильович пояснював, що федерація може й не затвердити список кандидатів у збірну з легіонером із другого дивізіону. Нехай навіть дивізіону іспанського. Тож сторони вдарили по руках.

Саме поява на доріжках Республіканського стадіону Раца стала чи не найвизначнішою подією матчу-відповіді проти «Кайрата». Публіка вітала свого улюбленця, який вийшов розминатися і готуватися вступити в гру в другій половині. Коли екс-каталонець у перерві замінив Геннадія Литовченка, господарі вже вели – 2:1, але саме Василь перед фінальним свистком закріпив перемогу киян.

«Неординарними діями на звичному для себе лівому фланзі з голом Рац врешті-решт довів, що не втратив форму в Іспанії і готовий підсилити гру «Динамо», – констатував О.Сердюк. Журналіст зазначив, що в підсумковому успіху «біло-синіх» ніхто не сумнівався, саме тому на трибунах зібралася не надто велика аудиторія.

1/16 фіналу. Матч-відповідь
«ДИНАМО» Київ – «Кайрат» Алма-Ата 3:1 (2:1)
17 липня 1989 р. Київ. Республіканський стадіон. 20 градусів. Хмарно. 15 000 глядачів.
Голи: 1:0 Бєланов (21, з пенальті), 1:1 Пасько (24), 2:1 Протасов (39), 3:1 Рац (87).
«Динамо»: Чанов, Лужний, Кузнецов, Заєць, Шматоваленко, Безсонов, Стельмах, Литовченко (Рац, 46), Саленко (Яремчук, 68), Протасов, Бєланов.
«Кайрат»: Бураков, Тимофєєв, Пінчуков, Нейштетер, Пасько, Богатирьов, Жидков О.Вал., Салімов, Найдовський, Міхель, Клімов. Тренер – Камінський.
Попередження: Пінчуков (38).
Арбітр – Будогоський (Москва).

Все вийшло згідно з прогнозами – фаворит із відчутними проблеми не зіштовхнувся й багато сил не витратив.

«Гості загалом справили непогане враження – технічні, честолюбні, створили кілька небезпечних моментів, зрештою забили красивий м'яч із розряду тих, які «Футбольний огляд» включає до конкурсу «Найкращий гол місяця». Та концепції командних дій алмаатинців усе ж не витримали конкуренції з тактичною побудовою гри титулованішого суперника, – резюмував автор звіту й водночас застеріг. – Так, перевага киян була помітною, про що свідчить і рахунок, але проблема награвання їх оновленого складу, вочевидь, іще не минула».



Із інших матчів 1/16 фіналу варто виокремити протистояння «Дніпра» з ЦСКА, в якому гору взяли армійці, забивши більше м’ячів на чужому полі (1:1, 2:2). Чинного володаря трофея було вибито з розіграшу – трон фактично звільнився.

Ну а «Динамо» все ще перебувало в пошуку. І – продовжувало втрачати очки. З чотирьох наступних зустрічей виграло лише одну. До того ж остання з них – домашня з московськими одноклубниками (0:0) – позначилася ще однією кадровою втратою. За 13 хвилин до фінального свистка в натовпі біля воріт гостей зазнав травми Олег Протасов. Про серйозність пошкодження лобної кістки свідчить той факт, що форварда вивозили зі стадіону на машині швидкої. До свого чоловіка на поле навіть вибігла шокована дружина Наталя…

Тим не менш, розмови про переповнений лазарет киян не завжди знаходили розуміння в окремих «фахівців» і вболівальників. Саме до останніх із повчальним музичним відступом звернувся журналіст «Спортивної газети» Юрій Козенко: «Можливо, найнетерплячішим із прихильників команди й набридло вислуховувати пояснення невиразної – скажімо так – гри киян численними травмами, та що вдієш: коли з оркестру випадає відразу половина провідних виконавців, він фальшивить не з власної волі».

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1974
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1978
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1980

Як би там було, незважаючи на відсутність кількох лідерів, динамівці за два з половиною тижні примудрилися взяти участь у трьох міжнародних турнірах. Що важливо – ці змагання не ламали календар власного чемпіонату, в одній із пауз команда встигла провести календарний матч із «Металістом». Ані харків’ян, ані представників інших шкіл не здолала, зате скільки досвіду здобула! Ну й, напевно, трішки поповнила клубну казну.

Отже, перерахуємо. В Англії підопічні Лобановського протистояли «Ліверпулю» (0:2) і «Порту» (0:1), в Нідерландах – «Мехелену» (1:2) і «Спортингу» (1:1), а вже вдома – бразильському «Бангу» (0:0, пен. 3:4) та «Ромі» (1:2)!

До речі, детальний відеозвіт про спаринг із мерсісайдцями (на «Уемблі», за присутності солідної кількості фанів!) можна легко віднайти в Інтернеті.
 


Кадрова ситуація потихеньку покращувалася. Прикро, що знову травмувався «кришталевий» Яковенко, зате наприкінці серпня у матчі проти волгоградського «Ротора» зіграв Михайличенко, за дубль почали виступати Протасов і Дем’яненко. Ще в Англії «Динамо» підсилили Чанов, Баль і Яремчук. А разом із футболістами поверталися і звичні результати.

У п’яти турах Київ набрав 9 очок із 10 можливих і, здолавши вдома «Жальгіріс» (2:1), зіштовхнув литовців з третьої сходинки. Навіть у Москві змушені були відзначити появу «колишнього» «Динамо».



Утім, Лобановського увігнати в ейфорію не могли ані поточні успіхи в чемпіонаті, ані легко подолані два перші бар’єри Кубку УЄФА. Угорський МТК (4:0, 2:1) та чехословацький «Банік» (3:0, 1:1) український клуб фактично не помітив. На запитання про чемпіонські амбіції Васильович відповів як відрізав: «Не чекайте від нас чергової «золотої осені». Цього року це нереально».

Зрештою Київ забронював за собою бронзову позицію за тур до фінішу. Цим, з огляду на обставини, можна було б тішитися, якби не жовтнева гостьова поразка від «Спартака» – 1:2. Здобувши перемогу над динамівцями, «червоно-білі» стали недосяжними для «Дніпра» й достроково вибороли чемпіонство. Утім, менш ніж за півроку в тих-таки «Лужниках» хлопці Лобановського реваншуються й жорстоко покарають свого найпринциповішого супротивника.

Крапку в національній першості київські футболісти поставили домашньою нічиєю з тбіліськими одноклубниками – 2:2. Але якщо цей матч у турнірному плані нічого не вирішував, то наступна зустріч із командою Давіда Кіпіані мала куди більше значення, адже проходила в рамках 1/8 фіналу Кубку СРСР. Відповідна стадія, на кшталт попередній, також передбачала дві дуелі, й першу з них належало також провести в українській столиці.

Володимир БЕЗСОНОВ, Геннадій ЛИТОВЧЕНКО, Олег ПРОТАСОВ, Віктор ЧАНОВ. «Динамо» виходить на чергову домашню гру

На думку Юрія Козенка, фінішні пристрасті в чемпіонаті помітно випарували болільницький інтерес до кубкового розіграшу, й саме цим можна пояснити невеличку кількість глядачів, які забралися похмурого вечора на трибунах Республіканського.

Можливо, саме розряджена атмосфера вплинула на настрій учасників, які, хоча й грали найсильнішими складами, в першому таймі особливого бажання йти на загострення не виявляли. Утім, у перерві Лобановський зумів «підбадьорити» своїх футболістів, після чого картина на полі змінилася.

«Кияни, як господарі, мали передусім потурбуватися про запас міцності перед повторним матчем, який відбудеться на полі тбілісців. З огляду на це, наші земляки в першому таймі поводилися надто мляво, практично не створивши жодної серйозної загрози біля воріт Габелія, – констатував на шпальтах «Спортивної газети» Ю.Козенко. – Було б вельми незрозуміло, коли б і після перерви кияни продовжили діяти в ощадливому режимі. Невже виграш Кубка країни для них перестав бути метою? На щастя, припущення не підтвердилися.

Активно ввійшли в гру Заєць і Саленко, побільшало наполегливості в діях Шматоваленка і Михайличенка. Єдина ж результативна атака народилася на лівому фланзі. Продовження виявилося нелогічним для тбілісців. Київський капітан Михайличенко несподівано пірнув у гущавину гостей і підступно пробив у дальній кут воріт. Габелія, котрий до цього епізоду примудрився взяти мертвий м'яч, виявився безсилим – 1:0!

Однак основне питання раунду залишилося відкритим: чи вистачить киянам запасу в один м'яч?»

1/8 фіналу. Перший матч
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Тбілісі 1:0 (0:0)
8 листопада 1989 р. Київ. Республіканський стадіон. 5 градусів. Хмарно. 9 500 глядачів.
Гол: 1:0 Михайличенко (76).
«Динамо» К: Чанов, Лужний, Баль, Кузнецов, Шматоваленко, Яремчук, Безсонов, Литовченко, Рац (Саленко, 46), Михайличенко, Протасов.
«Динамо» Тб: Габелія, Кеташвілі, Цхададзе, Чедія, Чиковані, Ревішвілі, Сванадзе, Цвейба, Кецбая, Качарава, Гогічаїшвілі (Джишкаріані, 84). Тренер – Кіпіані.
Арбітр – Бутенко (Москва).

Ніхто тоді ще не міг знати, що ця гра стане останньою для грузинської команди в системі радянських змагань. Тоді, в листопаді 1989-го, подібні перспективи ще ніхто напряму не окреслював, і журналістів здебільшого цікавило те, коли відбудеться друга частина динамівського дербі. Спочатку вона була запланована на 16-е число, але потім почалися переноси. «Футбол-Хокей», обурюючись тим фактом, що кубковий турнір розтягнули на цілий рік, на своїх шпальтах розбив організаторів ущент:

«Уболівальники вже стали забувати події зустрічей 1/16 фіналу 49-го розіграшу Кубку СРСР, які пройшли на початку липня (перші матчі), тому що ігри 1/8 фіналу було вирішено – в якості допомоги учасникам Кубку УЄФА – знести на листопад. Однак, на жаль, знадобилася вона тільки динамівцям Києва («Спартак», «Жальгіріс» і «Зеніт» синхронно спакували валізи на ранніх стадіях єврокубку – Прим.авт.). А тут іще несподівано ФІФА перенесла дату зустрічі збірних СРСР і Туреччини з 8 листопада на 15-е, і… «усе змішалося в будинку Облонських».

Таким чином ми досі не знаємо, коли зіграють матчі-відповіді 1/8 фіналу «Арарат» і московське «Динамо», київське і тбіліське «Динамо». Є вірогідність, що ці чотири команди закінчать свої суперечки лише в лютому наступного року…».

У підсумку догравання були призначені на 1 березня, причому не тільки у двох означених парах, але й у двобої «Чорноморець» – «Торпедо». Усе через те, що на другий матч одесити не прибули, вилетівши повним складом на турнір у Марокко, про який домовилися заздалегідь. Враховуючи той хаос, який відбувався із внутрішнім календарем, «Чорноморець» не був визнаний єдиною винною стороною і технічної поразки уникнув. Утім, навесні він усе одно отримав на полі автозаводців свої 0:3 і з кубком розпрощався…

«Динамо» Київ. 1989-й

Тим часом, підбиваючи підсумки виступу «Динамо» в 1989 році, Валерій Лобановський наголосив, що сезон треба розбити на три етапи.

«На першому, весняному, всі головні виконавці основного складу демонстрували високу боєздатність і, природно, команда впевнено набирала очки, що дозволяло оцінити її виступ на «п’ятірку», – пояснював тренер. – Але ось прийшло літо, і колектив, як-то кажуть, провалився. Причини? Їх багато – і об’єктивних, і суб’єктивних. Але назву головну: один за одним вийшли з ладу, до того ж надовго, сім основних гравців, головна опора колективу. Чи варто дивуватися тому, що в команді звівся нанівець увесь здобутий із такими складнощами запас міцності. Звісно, ніякої іншої оцінки, ніж «двійка», результат літнього етапу не заслуговує.

І, нарешті, осінь. Повернулися до ладу травмовані футболісти, й команда знову стала збільшувати оберти. Київське «Динамо» завжди ставить перед собою найвищі цілі в чемпіонаті. Але гра є гра, не завжди все виходить так, як бажаєш».

Принагідно відомий тренер Анатолій Коршунов на сторінках тижневика «Футбол-Хокей» підкреслив, що на результати української команди, крім численних травм, вплинула й регулярна зайнятість її лідерів у матчах за збірну:

«Багато хто з гравців «Динамо» входив до складів першої або молодіжної збірних. Національна команда вирішувала надважливе завдання – виходу до фінальної частини італійського чемпіонату світу. Більшість киян несла на собі величезне психологічне навантаження. Давно помічено, що ті клубні команди, які тренери збірних практично «не чіпають», виступають у внутрішньому чемпіонаті з куди більшим завзяттям ніж ті, що змушені розриватися на кілька фронтів».

Своєчасне і цілком слушне зауваження. Тим більше, що зі своєю головною місією в 1989 році збірна СРСР впоралася. В останній зустрічі відбору, в якій їй вистачило б і нічиєї, команда Лобановського в українському Сімферополі розібралася з турками (2:0), вийшовши на ЧС-1990 з першого місця в групі. Не зайвим буде додати, що рахунок було відкрито після динамівської комбінації Яремчук – Протасов, а всі питання щодо переможця зняв автогол турецького захисника, що його «надихнув» активними діями той-таки Протасов.

Ігрова ж програма-1989 для «біло-синіх» завершилася лише в грудні – після двобою з «Фіорентиною» в 1/8 фіналу Кубку УЄФА. У Флоренції все вирішив пенальті, реалізований геніальним Роберто Баджо (0:1), а ось на київській «ковзанці» глядачі голів так і не побачили.

Незважаючи на «лише» третє союзне місце «Динамо», його футболісти посіли шість із 11 перших позицій у списку 33 найкращих виконавців вищої ліги – Баль, Кузнецов, Безсонов, Михайличенко, Литовченко та Протасов. При цьому останні четверо увійшли до чільної сімки опитування на найкращого футболіста країни. А Лужного визнали найкориснішим новачком чемпіонату.

Зосереджуватися на «фанфарах» було не на часі, зимову підготовку до ще більш насиченого сезону динамівський клуб розпочав як завжди з величезними планами, а також із річним прибутком у 160 тисяч рублів – не таким уже й поганим підсумком дебютного року, проведеного на повному госпрозрахунку.

Невдовзі після новорічних свят динамівці звично вирушили до німецького Руйта і взяли участь у двох турнірах з міні-футболу – в Карлсруе та Штутгарті.



А далі 11 гравців клубу разом із головним тренером приєдналися до збірної, яка в лютому провела два спаринги у Швейцарії, дев’ять – в Італії і ще три – у США. А паралельно обжила базу в Чокко, резиденцію на ЧС-1990.

Лобановський розривався вже навіть не на два, а на три фронти. Адже був одним із очільників руху за легалізацію професіоналізму в радянському футболі, одним із ідеологів створення Спілки футбольних ліг. Організована ще в червні 1989 року СФЛ довгий час була опонентом національної федерації, задекларувавши претензії на право проведення чемпіонату-1990, першостей і кубкових змагань на території Союзу. Утім, Спортивний комітет, який спочатку начебто тримав бік новаторів, зрештою наклав вето на їхні амбітні плани.

На установчій конференції ФФ СРСР її керівником було обрано В’ячеслава Колоскова і заявлено про недоцільність СФЛ. Ба більше, діяльність Спілки кваліфікувалася як «спроба розколу футбольного руху в країні»…

Позбувшись на деякий час однієї проблеми, федерація згодом зіштовхнулося з іншою: тбіліське «Динамо», «Гурія» з Ланчхуті, а також усі  грузинські команди з нижчих дивізіонів відмовилися від виступів під егідою радянської футбольної влади. Відповідне рішення було ухвалене 15 лютого в Тбілісі – на з’їзді Федерації футболу Грузії. За десять днів грузини офіційно підтвердили, що не визнають статут ФФ СРСР і не вважають себе її членами.

Деякі ЗМІ звинувачували Москву в тому, що вона, знаючи про настрої, які визрівають у кавказькій республіці, не докладала жодних зусиль для врегулювання ситуації. Разом із тим важко уявити, що той-таки Колосков мав змогу хоч якимось чином вплинути на волевиявлення грузинської сторони. Природно ніхто не зміг зупинити й литовців, які трохи згодом наслідували цей приклад.

У підсумку вищу лігу залишили тбілісці, «Гурія» та «Жальгіріс», зменшивши коло учасників змагань з 16 клубів до 13. Календар, утім, вирішено було не перекроювати, просто тепер кожний тур складався не з гарантованих восьми, а з 5-6 матчів.

Ну а київське «Динамо», позбавлене необхідності повторно зустрічатися з грузинськими одноклубниками, автоматично потрапило до чвертьфіналу Кубку країни.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1982
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1983
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1985

Слід сказати, що напередодні нового сезону команда Лобановського розсталася з цілою низкою молодих гравців, які складали основу резервного складу. Мова про Сергія Беженара (перейшов у «Дніпро»), Юрія Никифорова («Чорноморець»), Андрія Канчельскіса з Віктором Онопком («Шахтар»), Сергія Погодіна («Зоря»), Ігоря Корнійця («Металург» З) та Андрія Ковтуна («Гурія»). Додамо більш досвідченого Володимира Горілого («Зеніт») і констатуймо: компанія солідна, деякі з цих виконавців згодом зроблять собі ім’я в Європі.

Їм на зміну прийшли перспективні хлопці, котрим також належало залишити слід в історії провідного українського клубу. Згадаємо Сергія Ковальця («Поділля»), Андрія Анненкова («Іскра»), Юрія Грицину («Зоря»), Бориса Деркача («Металіст»), Андрія Алексаненкова («Динамо» М), Степана Бецу («Металург» З) та власного вихованця Андрія Зав’ялова.

«Cподіваємося, що всі ці приходи-уходи не знизять, а підвищать на найближчі роки ігровий потенціал «Динамо». Навіть попри те, що всі наші новачки – молоді хлопці, а ті, що пішли – здебільшого зрілі гравці, які встигли заявити про себе», – зазначав в інтерв’ю тижневику «Футбол-Хокей» Лобановський, чия команда заявила на чемпіонат найбільшу кількість виконавців – 39!

Без сумніву, найякіснішим поповненням «біло-синіх» став 23-річний абхазький центрбек Ахрік Цвейба. Коли на першому домашньому матчі сезону проти «Арарата» (1:0) він вийшов в динамівській «основі», вболівальники лише здивовано знизували плечима: «Хто це взагалі?» Зате після гри новачка проводжали оплесками: технічний, надійний, спокійний, той справив дуже пристойне враження.

Захищаючи кольори тбіліського «Динамо», восени 1989-го Цвейба двічі протистояв киянам. Сподобався Лобановському настільки, що отримав виклик на зимові збори національної команди. А вже коли стало відомо, що грузини відокремлюються від СРСР, тренер запропонував Ахріку перебратися до України. Перспективи того кроку були очевидними, й за словами Цвейби, на батьківщині до його переходу всі поставилися з розумінням.

Ахріку ЦВЕЙБІ час на адаптацію в Києві не знадобився

Новачок виглядав настільки впевнено, що витіснив з основного складу досвідченого Андрія Баля й змусив задовольнитися роллю запасного Сергія Зайця.

А за три дні після свого дебюту захисник вийшов у «старті» й на чвертьфінальну гру Кубку СРСР з «Металістом». На цій і подальших стадіях двобої складалися з одного матчу, і підопічним Лобановського належало виступити в гостях.

Харків’яни, нагадаємо, сенсаційно взяли Кубок СРСР у 1988-му. Попри те, що деякі лідери залишалися в команді – наприклад, Сусло, Яловський, Деревинський, Баранов, Тарасов, вона тепер навряд чи претендувала на роль грози авторитетів. У поточному розіграші «металісти» пройшли друголіговий «Амур» із Благовещенська й ташкентський «Пахтакор». З останнім після гостьових 3:0 ледве не зганьбилися, пропустивши вдома два «сухі» м’ячі. І все ж той факт, що з «Динамо» хлопцям Леоніда Ткаченка належало грати лише раз та ще й на очах власної публіки, давав їм певний шанс.

Та скористатися ним «Металісту» не судилося.

1/4 фіналу
«Металіст» Харків – «ДИНАМО» Київ 0:1 (0:1)
20 березня 1990 р. Харків. Стадіон «Металіст». 20 градусів. Сонячно. 28 000 глядачів.
Гол: 0:1 Протасов (27).
«Металіст»: Помазун, Пець, Щербак, Сусло, Деревинський, Яловський, Баранов (А.Корпонай, 75), Ралюченко, Хомуха (Каніщев, 57), Тарасов, Єсипов (Ніченко, 65). Тренер – Ткаченко.
«Динамо»: Чанов, Лужний, Цвейба, Кузнецов, Шматоваленко, Безсонов (Яремчук, 78), Яковенко, Литовченко, Рац, Саленко, Протасов.
Арбітр – Лунін (Москва).

«Усі, хто був на трибунах і на полі, не могли дорікнути 19-річному воротарю-дебютанту Помазуну за єдиний пропущений гол. Молодий вартовий воріт заслужив на найвищу похвалу, адже своєю самовідданою грою неодноразово виручав партнерів у складних ситуаціях, – констатував «Футбол-Хокей». – Непогано проявив себе в боротьбі з грізними форвардами захисник Пець, не зіпсували обідні ані Корпонай, ані ровесник голкіпера Ніченко, що вийшли на заміну. Можна навіть сказати, вони додали життя в дії партнерів, що й змусило киян після перерви приділити більше уваги питанням оборони і збереження мінімальної переваги».

«Советский спорт» зазначав, що «Металісту» вдалося перехопити ініціативу лише на декілька хвилин у другому таймі, упродовж яких Ніченко з вигідної позиції не влучив у ціль, а Пець струсонув м’ячем стійку.

«У цілому ж гості, склад яких є кістяком збірної СРСР, не зіштовхнулися з серйозним опором. Кияни більшість ігрового часу вміло контролювали хід гри, – підкреслював автор звіту А.Кузнецов. – Щодо голу, забитого Олегом Протасовим, який на високій швидкості переграв оборону харків’ян і влучним низовим ударом відкрив рахунок, то він повністю на совісті захисників».

На жаль, єдина заміна, яку провів Валерій Лобановський того вечора, виявилася вимушеною: серйозної травми знову зазнав бідолашний Безсонов. Ветеран встигне відновитися до чемпіонату світу, але кубковий фінал усе ж пропустить. Уже втретє за свою насичену кар’єру…

Долю матчу в Харкові вирішив влучний удар Олега ПРОТАСОВА

Отже, коло претендентів на трофей звузилося до квартету: кияни опинилися в оточенні трьох конкурентів із Москви – «Динамо», «Локомотива» та ЦСКА. Останній і став черговим суперником наших земляків.

Армійці в Кубку вже встигли подолати цілих п’ять бар’єрів, адже розпочинали розіграш вони як представники першої ліги. При цьому було б помилково вважати, що на українського гранда чекала легка прогулянка. Тільки-но повернувшись до найвищого дивізіону, ЦСКА взяв настільки потужний старт, що очолив таблицю, а напередодні двобою з киянами взагалі здобув чотири «сухі» перемоги поспіль!

Успіхи армійців пов’язували насамперед із роботою Павла Садиріна. Того самого, що в 1984-му виграв національне «золото» із «Зенітом», а потім, у 1988-му, неочікувано опинився в українському друголіговому «Кристалі» з Херсона, де, втім, довго не затримався. Під проводом Садиріна ЦСКА за рік підвищився в класі і тепер намагався диктувати моду в компанії найсильніших. Не варто й казати, як російському тренеру хотілося перемогти Лобановського.

Динамівців очікувало дійсно нелегке протистояння, до якого вони до того ж підійшли з певними ігровими проблемами. Напередодні півфіналу команда двічі поступилася вдома з однаковими 0:1 московським одноклубникам і «Дніпру», скотившись на сьому сходинку.

Украй неприємною була втрата Цвейби, який зазнав подвійного перелому щелепи. Абхаза в центрі захисту довелося міняти Балю, який на початку чемпіонату майже не мав ігрової практики.

З іншого боку, після річної перерви нарешті повернувся на поле Анатолій Дем’яненко. Встиг зіграти з «Дніпром», продемонстрував, що перебуває в тонусі, а вже за чотири дні, 17 квітня, вивів динамівців на кубковий півфінал із капітанською пов’язкою.

«Біло-сині» вже вчотирнадцяте дісталися цієї стадії, і хоча з 13 попередніх спроб невдалими виявилися лише чотири, вболівальники не забули невдачу річної давнини. У травні 1989-го, нагадаємо, за крок до фіналу команді перейшло дорогу московське «Торпедо» (0:2).

Щодо армійців, після серії перемог вони прибули до Києва не без самовпевненості. Як свідчить оглядач «Спортивної газети» Дмитро Александренко, футболісти навіть знайшли час для прогулянки весняним Хрещатиком: «Команду впізнавали, а москвичі показували перехожим на пальцях, з яким саме рахунком вони обіграють «Динамо». Найчастіше називався результат – 3:0».

Ввечері, по закінченні першого тайму, на табло Республіканського стадіону дійсно горіли цифри «3:0». Ось тільки навряд чи вони могли викликати посмішки на обличчях росіян.

«Динамо» – ЦСКА. В атаці – Іван ЯРЕМЧУК і Геннадій ЛИТОВЧЕНКО

«На початку гри обидві команди всіма доступними засобами азартно робили свою справу, і я б не сказав, що територіальна перевага господарів так уже кидалася в очі, – читаємо у звіті Г.Борисова для «Советского спорта». – І все ж атаки «Динамо» були, як правило, більш осмисленими, кожен виконавець знав свій маневр, і м'ячі, забиті у ворота ЦСКА, були логічним наслідком закономірних, правильних рішень, прийнятих футболістами в той чи інший момент ігрової ситуації».

Як підмічає Александренко, витонченість епізоду, що завершився першим голом, не могла залишити байдужими навіть прибулих із Москви юних прихильників ЦСКА.

«Кузнецов зі штрафного відкинув м'яча Литовченку. Потужний удар півзахисника майстерно парирував Єрьомін. За м'ячем, що котився до кутового прапорця, кинувся Протасов і п'ятою повернув його до воріт, де цю комбінацію завершив Саленко. Гол вивів гостей із рівноваги, і незабаром уже Фокін у боротьбі з Протасовим спрямував м'яча у власні ворота, а потім на вістрі атаки опинився і зробив свою справу Кузнецов. Ще пізніше Фокін у досить простій ситуації з силою вибив м'яч на кутовий і був одразу замінений», – ці окреслені журналістом «Спортивки» ключові події першої половини начебто вказували на те, що суперник киян викинув білий прапор.

Напевно, так подумали й самі динамівці.



«Закінчивши перший тайм із переконливою перевагою, господарі поля після перерви, на мою думку, трохи розніжилися, – ділився спостереженнями Г.Борисов. – Стали все частіше недбало поводитися в обороні. За що й були покарані двома м'ячами впродовж якихось семи хвилин. Віддамо належне ЦСКА – не кожна команда, поступаючись із рахунком 0:3 на чужому полі, здатна зберегти бойовий, наступальний дух. Армійці його заощадили і двічі, щоправда, не без допомоги динамівського захисту, були за це винагороджені».

Гості й справді якось легко повернулися у гру, причому голи вони забивали з меж карного майданчика, користуючись «гостинністю» київської оборони. Віктор Чанов намагався привести партнерів до тями, але, схоже, ті взяли себе в руки, лише коли доля матчу повисла на волосині.

Відроджену інтригу поховав Саленко, скориставшись подарунком армійського захисту. Прийнявши несподівану передачу від суперника й миттєво зорієнтувавшись, він прискорився, на лінії карного майданчика обіграв голкіпера і спокійно вразив порожні ворота.

1/2 фіналу
«ДИНАМО» Київ – ЦСКА Москва 4:2 (3:0)
17 квітня 1990 р. Київ. Республіканський стадіон. 18 градусів. Ясно. 21 500 глядачів.
Голи: 1:0 Саленко (9), 2:0 Фокін (13, автогол), 3:0 О. Кузнецов (34), 3:1 Сергєєв (58), 3:2 Брошин (65), 4:2 Саленко (79).
«Динамо»: Чанов, Дем’яненко, Баль, О.Кузнецов, Шматоваленко, Яремчук, Яковенко (Деркач, 23), Литовченко, Рац (Ковалець, 84), Саленко, Протасов (Юран, 84).
ЦСКА: Єрьомін, Д.Кузнецов, Галямін, Малюков, Бистров, Фокін (Дмитрієв, 43), Янушевський (Колотовкін, 46), Корнєєв, Брошин, Татарчук (Колесников, 52), Сергєєв. Тренер – Садирін.
Попередження: О.Кузнецов (17) – Янушевський (15), Татарчук (33).
Арбітр – Жук (Мінськ).

У грі з ЦСКА дебютували за першу динамівську команду двоє молодих гравців, які ще до кінця року вийдуть на передові ролі – Сергій Ковалець та Сергій Юран.

Ну а невтішним підсумком півфіналу, безперечно, стала чергова важка травма Павла Яковенка, який тільки-но почав виходити на свій звичний рівень. Опорний півзахисник, якого замінили вже на 23-й хвилині, третій рік поспіль «зламався» 17 квітня – містика та й годі. У 1988-му футболіст був змушений пропустити чемпіонат Європи, гра ж з армійцями поставила хрест на його участі в ЧС-1990. Наступного разу Яковенко зіграє за «Динамо» аж у серпні 1991-го…

17 квітня 1990 р. Злий фатум Павла ЯКОВЕНКА... 

Тим часом до кришталевої вершини залишився один крок, а останньою перешкодою на шляху команди Лобановського став «Локомотив». «Залізничники», як і ЦСКА, в міжсезоння змінили один дивізіон на інший, ось тільки на відміну від земляків, скотилися поверхом нижче. Втім, це не завадило «паротягу» навесні пройти столичні «Торпедо» (2:0) і «Динамо» (0:0, пен. 4:2), в обох випадках зберігши власні ворота в недоторканості.

Раніше «Локомотив» двічі діставався кубкового фіналу й обидва рази виходив переможцем. Щоправда, було це давно – в дебютному розіграші-1936, а також у 1957 році. Якщо у складі київського клубу значилися 10 футболістів, що вже брали участь у титульних боях, жоден із гравців «Локо» подібного досвіду не мав. На кубкових стежках команди зустрічалися сім разім. Українці здобули 6 перемог, москвичі – одну.

42-річний наставник «Локомотива» Юрій Сьомін, розмірковуючи про майбутню суперечку з «Динамо», визнав, що піднести сюрприз фавориту буде вкрай важко: «Сумніваюся, що киян можна здивувати якимось тактичними несподіванками або особливим психологічним настроєм. Хоча, напевно, цього разу рівень нашої мотивації буде вищим, ніж зазвичай, – з огляду на престижність і відповідальність гри».

За два тижні, що розділяли півфінальний і фінальний матчі, «Динамо» встигло з однаковими 2:0 обіграти «Шахтар» і «Металіст». Зустріч із харків’янами відзначилась поверненням до основного складу не тільки Цвейби, але й Михайличенка, за присутності якого атаки команди виглядали більш різноманітними і потужними.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1987
Переможні грані кришталю: «Металіст» Харків. 1988
Переможні грані кришталю: «Дніпро» Дніпропетровськ. 1989

Між двома поєдинками чемпіонату спаринг з ірландцями (0:1) проводила національна збірна, і в Дубліні Лобановський очікувано дав шанс проявити себе найближчому резерву, тоді як із киян задіяв лише Кузнецова. І навіть враховуючи, що того ж вечора, 25 квітня, Лужний, Шматоваленко та Баль відіграли 90 хвилин у першому півфіналі молодіжного чемпіонату Європи проти Швеції (1:1), тренеру вдалося рівномірно розподілити навантаження серед підопічних.

Утім, не варто вважати, що «біло-сині» готувалися до гри в якомусь сприятливому режимі. «Спортивна газета», наприклад, згадувала про травмованих Яковенка та Безсонова, які пролетіли повз фінал, а також про коло завдань «Динамо»: «Незрівнянно вищий, ніж у суперників, рівень навантажень і необхідність вийти на пік форми до початку світової італійської першості».

До того ж незадовго до фінальної зустрічі стало відомо, що в ній не візьме участі Іван Яремчук, який, імовірно, мав виходити на поле з перших хвилин. Причиною тому став болючий забій, що його футболіст зазнав у Харкові. У підсумку замість перевіреного вінгера Лобановському довелося кидати в бій 20-річного Зайця.

Не обійшлося без змушених рокіровок і в складі «Локомотива», який, зокрема, втратив двох досвідчених виконавців. 36-річний плеймейкер Юрій Гаврилов щойно повернувся з фінського «відрядження», додавши стрункості півзахисту «залізничників», але напередодні зламав ключицю. Травми голови в Запоріжжі зазнав і 32-річний литовський голкіпер Вацлавас Юркус, якого в рамці замінив Хасанбі Біджиєв (саме він, до речі, захищав ворота «Локо» під час переможної півфінальної серії пенальті).

«Сумніваюсь, що присутність Гаврилова та Юркуса врятувала б москвичів від фіаско, але воно, напевно, було б не таким відчутним», – з першою частиною припущення колишнього тренера збірної СРСР Валентина Ніколаєва можна сміливо погодитися. Шансів зупинити динамівську машину москвичі не мали. Жодних.

20-річному Олегу САЛЕНКУ судилося стати героєм московського фіналу 

«Динамо», не відступаючи від власних традицій, прибуло до Москви за добу до матчу. Літак із командою на борту приземлився о 19.20, вона відразу вирушила на олімпійську базу в підмосковний Новогорськ. Виїзних тренувань план підготовки не передбачав.

У середу, на яку було призначено фінал, кількість уболівальників на трибунах «Лужників» явно не дотягувала до матчу такого рангу. На думку Олександра Сердюка, не в останню чергу «завдяки» організаторам події.

«Вони хоча й заявляли, що проти всілякого збігу обставин, а таки призначили початок гри не після телетрансляції вирішальної битви чемпіонату світу з хокею СРСР – Чехословаччина, а лише за півтори години до її початку. Отже, фінали наклалися один на інший, і багато футбольно-хокейних уболівальників залишилися біля телевізорів, аби при необхідності поклацати каналами...» – резонно зауважував журналіст у звіті для «Молодої гвардії».

Як би там не було, динамівці вийшли на гру максимально сконцентрованими. Про якусь недооцінку опонента мова не йшла.

«Обставини змушували киян вигравати за будь-яку ціну. Адже необхідно відчути впевненість перед світовим чемпіонатом, довести собі і всім, що план підготовки до головної події року реалізується так, як цього очікують тренери, – угледіла несподіваний підтекст «Спортивна газета». – Уболівальники, які уважно стежать за виступами київського «Динамо» в нинішньому сезоні, мусили звернути увагу на те, що команда, як ніколи раніше, багато створює небезпечних моментів біля воріт суперника і надто мало їх реалізує. Так було, наприклад, у домашній програній зустрічі з московськими одноклубниками, в матчі з «Дніпром» на виїзді. В тих поєдинках залишалося відчуття гри через силу. Але куди поділося воно в кубковому фіналі!»

«Локомотив» попервах пробував чинити опір. На його боці був і шквальний вітер, проти якого здебільшого доводилося діяти суперникам. Утім, звісно, не збиралося відмовлятися від своїх намірів і «Динамо», яке, поступово збільшуючи тиск, вдалося до планомірної облоги.

За спостереженням тієї ж «Спортивної газети», кияни в цей день виглядали так, як у свої найкращі часи. Жодний виконавець, жодна ланка не просідали й не випадали із гри.

«Активність двох крайніх захисників Шматоваленка і Дем'яненка дозволила діяти по всій ширині поля, і оборона «Локомотива» розтягувалась, захисники змушені були далеко розташовуватись один від одного, а хавбеки москвичів основну увагу приділяли грі на своїй половині. Поява Цвейби на позиції страхуючого захисника надала динамівцям загальнокомандної впевненості. Особливо ж виграв од цього Кузнецов, який отримав можливість підтримувати атаку своєї команди по центру. Ще ближче до воріт суперників розташувався Михайличенко, а Рац і Литовченко забезпечували тиск з флангів. Просто ідеальні умови для нападаючих. Протасов цього разу більше атакував з глибини, а Саленко сунувся якнайдалі вперед», – розклало видання по поличках тактичний малюнок «біло-синіх».

Фінал
«ДИНАМО» Київ – «Локомотив» Москва 6:1 (3:0)
2 травня 1990 р. Москва. Центральний стадіон. 12 градусів. Сонячно. 15 000 глядачів.
Голи: 1:0 Михайличенко (19), 2:0 Рац (30), 3:0 Саленко (43), 3:1 Мілєшкін (52, з пенальті), 4:1 Саленко (65), 5:1 Литовченко (71), 6:1 Саленко (90).
«Динамо»: Чанов, Дем’яненко (Лужний, 87), Цвейба, Кузнецов, Шматоваленко, Литовченко, Заєць (Ковалець, 51), Михайличенко (Баль, 87), Рац, Саленко, Протасов,.
«Локомотив»: Біджиєв, Нестеров, Мілешкін, Аріфуллін, Соловцов, Горьков, Рибаков (Плотников, 60), Галлакберов, Самаров (Пронічев, 60), Сухов (Федін, 72), Чугайнов. Тренер – Сьомін.
Арбітр – Тимошенко, асистенти – Маркін (обидва – Ростов-на-Дону), Александров (Ярославль).

Для підопічних Валерія Лобановського було вкрай важливо не затягувати з відкриттям рахунку, і в середині першого тайму команда досягла свого. Mихайличенко після стрімкої комбінації вийшов сам-на-сам із Біджиєвим, останній намагався в падінні вибити м'яч ногою, але Олексій віртуозно обвів голкіпера і під гострим кутом спрямував м'яч y ворота. Важливий гол, потрібний заспів. Із продовженням «Динамо» не забарилося, ще до перерви ліквідувавши інтригу, яка й без того демонструвала примарні ознаки життя.

«Згодом в обійми партнерів потрапив Рац, а сам Василь побіг до Дем'яненка дякувати за майстерну навісну передачу. До перерви Саленко ще встиг потроїти рахунок, увігнавши м'яча у самісінький нижній кут. Акліматизація, сумніви, терпіння, чекання (що додати ще до цього переліку?..), здається, позаду. Олег починає повертати аванси, роздані йому у пресі перед запрошенням минулого року до «Динамо».

Згадаймо Саленків гол-красень наприкінці матчу. Коментатор ЦТ назвав його курйозним. Чому ж тоді так не характеризували схожий гол Ван Бастена Дасаєву у фіналі чемпіонату Європи? Мабуть, правомірніше буде сказати, що подібні м'ячі й справді рідкісні, бо ж не всі уміють так забивати. Сталося те вже перед фінальним свистком – 6:1. А раніше по разу відзначилися той таки Саленко (продемонстрував філігранну техніку) і Литовченко (фірмовий удар з лівої здалеку у праву від голкіпера «дев'ятку»). Мілешкін розмочив рахунок з пенальті – досить сумнівного, бо Чанов навряд чи зачепив нападаючого «Локомотива», a красиве падіння – то ще не привід для свистка...» – так стисло виклав ключові події фіналу на шпальтах «Молодої гвардії» Олександр Сердюк.



Глибокий тактичний аналіз протистояння журналісти не проводили – занадто велику перевагу мав тріумфатор над опонентом.

«Діалогу, звичного для фіналів, на жаль, не вийшло, – підтверджував цю думку відомий радянський оглядач Юрій Ваньят у звіті для тижневика «Футбол-Хокей». – То справді був монолог збірної країни, у який москвичі лише зрідка вставляли тихі репліки. Динамівці були, звичайно, у доброму гуморі. Воістину, що може бути краще за гарну гру! Але сприйняли цю перемогу вони як данину. Спокійно».

Після фінального свистка наставнику «Локомотива» залишалося лише знову згадати про кадрові втрати та брак досвіду в його команди:

«Звичайно, наші шанси з самого початку були невеликими. Проте непередбачені обставини звели їх до мінімуму. Зазнали травм Гаврилов, Юркус, Бодак. Хворим змушений був вийти на поле Нестеров. Інші практично вперше виступали на такому рівні. Але, попри все, це був для нас фінал майбутнього. Яку кубкову школу пройшли Біджиєв, Аріфуллін, Чугайнов, Федін, Сухов, Рибаков, Саматов, які отримали право носити звання майстрів спорту! Адже це – прискорені курси великого футболу», – визнав Сьомін.

Непересічною подією став фінал і для вчорашнього новачка «Динамо» Сергія Ковальця, який вступив у гру на початку другого тайму.

Кубок СРСР – у руках Сергія КОВАЛЬЦЯ

«Коли вранці тренери повідомили, що потрапляю в запас, мене аж затрясло, – ледве стримував емоції 21-річний півзахисник. – Чи думав я у 1989-му, граючи у Хмельницькому, що наступного сезону вийду на поле «Лужників»? Та ще й у такому матчі. Я в гру, як у крижану ополонку, пірнув. Хлопці жартують, кажуть, що я під час матчу постійно на Васильовича поглядав...»

Куди стриманіше поставився до московського успіху капітан «Динамо» Анатолій Дем’яненко.

«З роками ціна будь-якої перемоги зростає. А вже кубкової – особливо. Колись і для мене, як, скажімо, сьогодні для Олега Саленка чи Сергія Ковальця, подібне свято було вперше. А зараз озираєшся назад уже як ветеран. Але повірте, я радію, як і вони, – зізнався захисник, який учетверте взяв участь у битві за кришталевий кубок. – Чи був для мене фінал 1990 року найпростішим? Вочевидь, так. Однак це зовсім не означає, що проти «Локомотива» можна було зіграти у напівсили, поберегтися. Якщо б ми поставилися до матчу саме так, то навряд чи дали б вам привід для подібного запитання».

«Ми в боргу перед нашими вболівальниками, i дуже хотілося його сплатити. Я надзвичайно радий, що наша команда піднесла рідному Kиєву, Україні цей подарунок, – сяяв Олексій Михайличенко. – Для мене цей матч дуже важливий. Адже через травму й операцію я багато пропустив, і фінальна гра стала для мене серйозною перевіркою – що я сьогодні здатний зробити нa полі? Часу до чемпіонату світу лишилося обмаль, і тепер треба в кожному поєдинку доводити своє право на поїздку до Італії...»

Атакуючий хавбек тоді ще не знав, що вже за два тижні травмує плече у спарингу зі збірної Ізраїлю і на ЧС-1990 не потрапить…

Не судилося зіграти на мундіалі й Олегу Саленку, який став лише другим автором хет-трику у фіналах Кубку СРСР. Важке рішення про невключення молодого нападника до заявки прийняв Валерій Лобановський. Пізніше тренер натякнув, що, можливо, воно й виявилося помилковим. У будь-якому разі найбільший із футбольних форумів все одно не оминув Саленка – в 1994-му нападник заб’є п’ять м’ячів у ворота Камеруну й впише своє ім’я в історію світових першостей.

Для Анатолія ДЕМ'ЯНЕНКА переможний кубковий фінал став уже четвертим

Утім, повернемося до вирішального матчу в «Лужниках». Перемога «Динамо» з рахунком 6:1 стала двічі рекордною. Ніколи раніше один із фіналістів не вражав ворота суперника шість разів і ніколи ще перевага тріумфатора не сягала п’яти м’ячів. Кияни стали 9-разовими володарями Кубка СРСР, наздогнавши «Спартак», а Валерій Лобановський із шістьма кришталевими тріумфами повторив досягнення іншого легендарного наставника Віктора Маслова. Останній, щоправда, на відміну від Валерія Васильовича, виводив на кубкову вершину три різні команди.

Відповідаючи на запитання журналістів після гри, Лобановський підбив її підсумки максимально стисло. Відчувалося – подумки 51-річний фахівець уже в наступних іспитах, куди більш важких.

«Наша команда спеціально не готувалася до фіналу, – посміхався він, звільнившись із обіймів підопічних, які традиційно кілька разів підкинули наставника в повітря під скандування трибун «Мо-лод-ці!». – Щодо результату, його визначили дві обставини – досвід і вища майстерність футболістів. Кубкові фінали традиційно непередбачувані та складні. А якими напруженими вони були нещодавно в Англії, Голландії! З такими труднощами взяли в них гору «Ноттінгем» та «Ейндховен»! Ось і я не припускав, що ми так легко обіграємо «Локомотив», який раніше показав себе командою непоступливою, честолюбною. Що ж, тим приємніший успіх. Попри це, я маю певні претензії до окремих гравців, зокрема, до захисників.

Нам потрібен був сьогодні виграш саме в тому вигляді, в якому його досягла команда. Крізь призму кубкової перемоги ми дивимось у найближче майбутнє!»

Історичні миттєвості історичної перемоги

Післяматчеве святкування вийшло недовгим. Незабаром автобус уже ніс кришталевий трофей і його новоспечених володарів до аеропорту «Биково», звідки о 21:05 лайнер із командою на борту вилетів до української столиці.

За кілька днів «Динамо» повернеться до Москви, щоб на полі тих самих «Лужників» ефектно знекласувати «Спартак» – 3:1. А потім буде чемпіонат світу, який збірна СРСР залишить занадто рано…

Уже 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалить Декларацію про державний суверенітет України, де, серед іншого, буде проголошена самостійність республіки в питаннях науки, освіти, культурного та духовного розвитку нації. Своє рекордне, 13-е, золото ґатунку СРСР динамівські футболісти здобудуть у жовтні, знову розтрощивши вдома ЦСКА – 4:1. До того моменту вони вже привчать своїх уболівальників до синьо-жовтої форми, в якій проведуть вирішальний відрізок сезону.

Ще до здобуття чемпіонства вирушить до Італії Михайличенко, до Греції – Протасов, до Німеччини – Дем’яненко, до Ізраїлю – Безсонов із Балем. А Валерій Лобановський, передавши штурвал своєму асистентові Анатолію Пузачу, відбуде до Об’єднаних Арабських Еміратів. Кубок СРСР, завойований у 1990 році, залишиться останнім трофеєм, який піднімав над головою Великий тренер за радянських часів.

«ДИНАМО» Київ – володар Кубку СРСР-1990
Перший ряд (зліва – направо): Володимир Безсонов, Анатолій Дем'яненко, Андрій Баль, Валерій Лобановський, Василь Рац, Олег Протасов, Сергій Заєць.
Другий ряд: Валерій Євлантьєв (масажист), Павло Швидкий (масажист), Віктор Чанов, Анатолій Пузач, Михайло Михайлов, Олександр Чубаров (адміністратор), Володимир Малюта (лікар), Олександр Пікузо (адміністратор).
Верхній ряд: Ахрік Цвейба, Олег Кузнецов, Геннадій Литовченко, Сергій Шматоваленко, Олег Саленко, Олексій Михайличенко, Олег Лужний.

ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1990
Воротарі: Олександр ЖИДКОВ, 25 років (1 матч), Віктор ЧАНОВ, 30 (5, 4 пропущені м’ячі).
Захисники: Андрій БАЛЬ, 32 (3 матчі), Володимир ГОРІЛИЙ, 24 (1), Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО, 31 (2), Борис ДЕРКАЧ, 26 (1), Сергій ЗАЄЦЬ, 20 (4), Олег КУЗНЕЦОВ, 27 (6 матчів, 1 гол), Олег ЛУЖНИЙ, 21 (5), Ахрік ЦВЕЙБА, 23 (2), Сергій ШМАТОВАЛЕНКО, 23 (6).
Півзахисники: Володимир БЕЗСОНОВ, 32 (4, 1), Геннадій ЛИТОВЧЕНКО, 26 (6, 1), Андрій КАНЧЕЛЬСКІС, 21 (1), Сергій КОВАЛЕЦЬ, 21 (2), Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО, 27 (2, 1), Сергій ПОГОДІН, 22 (1), Василь РАЦ, 29 (5, 2), Михайло СТЕЛЬМАХ, 24 (1), Павло ЯКОВЕНКО, 25 (2), Іван ЯРЕМЧУК, 28 (5).
Нападники: Ігор БЄЛАНОВ, 29 (2, 1), Олег ПРОТАСОВ, 26 (6, 2), Олег САЛЕНКО, 20 (6, 5), Сергій ЮРАН, 20 (1).
Старший тренер – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, тренер – Анатолій ПУЗАЧ, тренер – Віктор КОЛОТОВ, начальник команди – Володимир ВЕРЕМЄЄВ.