Сьогодні 15 серпня 2022 р.

Буряк: «Одна нічия чи поразка за рік для нас були трагедію»

Напередодні ювілею київського «Динамо» своїми спогадами про виступи за клуб поділився легендарний футболіст 70-80-х років Леонід Буряк, п'ятикратний чемпіон СРСР, триразовий переможець Кубка СРСР, володар Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року у складі «біло-синіх».

– Леоніде Йосиповичу, 13 травня «Динамо» виповнюється 95 років. Ви провели у нашому клубі більше 10 років ігрової кар'єри, розкажіть, що для вас означає «Динамо»?
– Цей клуб дав мені путівку у життя. Так співпало, що тоді Валерій Лобановський стверджувався в «Динамо» як тренер і заслужив загальне визнання, і під його керівництвом багато футболістів нашого покоління через спільну роботу, спільні перемоги зі звичайних гравців стали легендами «Динамо».

– Ви прийшли до «Динамо», коли команда гучно заявляла про себе не лише в межах СРСР, а й на європейській арені. За рахунок чого тоді, у 70-80-х роках, динамівцям вдавалося утримуватись на вершині?
– Потрібно зазначити, що ту команду на початку 70-х фактично зібрав Олександр Севідов, чудовий тренер і чудова людина. Фактично, коли Лобановський прийшов до «Динамо», команда була вже на 90% укомплектована. За місяць до того, як Валерій Васильович очолив «Динамо», я грав в Одесі та був запрошений до «Дніпра», який тоді під керівництвом Лобановського вийшов до вищої ліги. Я приїхав до міста, зустрівся у готелі з Валерієм Васильовичем. У нас була довга розмова, я вибачився і сказав, що якщо кудись переходитиму з «Чорноморця», то тільки до київського «Динамо». Хоча тоді було багато пропозицій – від московських «Динамо», ЦСКА, «Спартака». І волею долі рівно через місяць ми обидва опинилися у київському «Динамо».

У Києві я щоденно проходив уроки життя. Починаючи з побуту та закінчуючи тренувальним процесом, професійним ставленням. Було дуже складно – грати, тренуватися, самостверджуватись, доводити своє право на місце в основному складі. Безмежно вдячний за це Валерію Васильовичу та футболістам, які оточували мене.

Тоді в команді не було нікого, хто б вважався стабільним гравцем основи, постійно проводилася ротація. Тому всі були по-спортивному злі та одержимі, намагалися довести свою профпридатність, успішно грати та перемагати. І це було запорукою успіху. Усі суперники зазначали, що протистояти «Динамо» дуже складно. Водночас команда демонструвала видовищну гру. На матчах у Ташкенті чи Алмати збиралося по 80 тисяч глядачів, не кажучи вже про принципові поєдинки зі «Спартаком», ЦСКА, «Зенітом», тбіліським «Динамо».

Матчі з московськими командами завжди були дуже складними, там був хороший підбір гравців. При цьому й суперники налаштовувалися на нас відповідно, адже київське «Динамо» було для всіх як смітинка в оці.

undefined



– 14 травня «Динамо» відзначатиме також річницю першої перемоги у Кубку володарів кубків. Європейські тріумфи 1975 року – найяскравіший спогад для вас упродовж динамівської кар'єри?
– У мене досі зберігаються відеокасети з записами матчів, нашого повернення та святкування. Пам'ятаю, як літак двічі заходив на посадку, кружляв над київським аеропортом, де зібралася величезна кількість людей, які нас зустрічали.

Перед фіналом багато хто записував нас у фаворити, але Лобановський сказав, що це все лише розмови, нам потрібно забивати, вигравати та ставити крапку.

У 1975 році «Динамо» визнали командою року в Європі та світі, і багато футбольних фахівців, таких як Крамер, Беккенбауер, в один голос говорили, що кияни грають у футбол майбутнього. І справді, я знаходжу багато подібності у нашій грі з сучасним футболом. Практично всі наші футболісти, починаючи від воротаря Рудакова та закінчуючи нападником Блохіним, стали зірками, грали у збірній та багато років прославляли «Динамо». Ця команда була не схожа на метеорит, який лише спалахнув і погас. Кожен із нас знав, чого хоче. Одна нічия або поразка в році для нас були трагедією. Звичайно, це був спурт, дуже важка праця, але я вдячний за свою футбольну кар'єру, всі перемоги та регалії.

– «Динамо» є рекордсменом за кількістю чемпіонських звань у СРСР, ви причетні до 5-ти з 13-ти титулів. Який сезон був для вас найбільш значущим?
– Однозначно, це був 1975 рік, коли ми виграли чемпіонат СРСР, Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, обігравши «Баварію». Коли «Динамо» минулого року грало у Мюнхені, я розмовляв із Улі Хенесом. Він сказав, що навіть незважаючи на те, що «Баварія» має найсильніший склад, він не може порівняти цю команду з тією, за яку грали Беккенбауер, Герд Мюллер, Шварценбек. То були легендарні футболісти, і ми цю команду у чотирьох зустрічах обіграли тричі.

undefined



Напередодні ювілею київського «Динамо» своїми спогадами про виступи за наш клуб поділився легендарний футболіст 70-80-х років Леонід Буряк, п'ятикратний чемпіон СРСР, триразовий переможець Кубка СРСР, володар Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року у складі «біло-синіх».

– Леоніде Йосиповичу, 13 травня «Динамо» виповнюється 95 років. Ви провели у нашому клубі більше 10 років ігрової кар'єри, розкажіть, що для вас означає «Динамо»?
– Цей клуб дав мені путівку у життя. Так співпало, що тоді Валерій Лобановський стверджувався в «Динамо» як тренер і заслужив загальне визнання, і під його керівництвом багато футболістів нашого покоління через спільну роботу, спільні перемоги зі звичайних гравців стали легендами «Динамо».

– Ви прийшли до «Динамо», коли команда гучно заявляла про себе не лише в межах СРСР, а й на європейській арені. За рахунок чого тоді, у 70-80-х роках, динамівцям вдавалося утримуватись на вершині?
– Потрібно зазначити, що ту команду на початку 70-х фактично зібрав Олександр Севідов, чудовий тренер і чудова людина. Фактично, коли Лобановський прийшов до «Динамо», команда була вже на 90% укомплектована. За місяць до того, як Валерій Васильович очолив «Динамо», я грав в Одесі та був запрошений до «Дніпра», який тоді під керівництвом Лобановського вийшов до вищої ліги. Я приїхав до міста, зустрівся у готелі з Валерієм Васильовичем. У нас була довга розмова, я вибачився і сказав, що якщо кудись переходитиму з «Чорноморця», то тільки до київського «Динамо». Хоча тоді було багато пропозицій – від московських «Динамо», ЦСКА, «Спартака». І волею долі рівно через місяць ми обидва опинилися у київському «Динамо».

У Києві я щоденно проходив уроки життя. Починаючи з побуту та закінчуючи тренувальним процесом, професійним ставленням. Було дуже складно – грати, тренуватися, самостверджуватись, доводити своє право на місце в основному складі. Безмежно вдячний за це Валерію Васильовичу та футболістам, які оточували мене.

Тоді в команді не було нікого, хто б вважався стабільним гравцем основи, постійно проводилася ротація. Тому всі були по-спортивному злі та одержимі, намагалися довести свою профпридатність, успішно грати та перемагати. І це було запорукою успіху. Усі суперники зазначали, що протистояти «Динамо» дуже складно. Водночас команда демонструвала видовищну гру. На матчах у Ташкенті чи Алмати збиралося по 80 тисяч глядачів, не кажучи вже про принципові поєдинки зі «Спартаком», ЦСКА, «Зенітом», тбіліським «Динамо».

Матчі з московськими командами завжди були дуже складними, там був хороший підбір гравців. При цьому й суперники налаштовувалися на нас відповідно, адже київське «Динамо» було для всіх як смітинка в оці.

– 14 травня «Динамо» відзначатиме також річницю першої перемоги у Кубку володарів кубків. Європейські тріумфи 1975 року – найяскравіший спогад для вас упродовж динамівської кар'єри?
– У мене досі зберігаються відеокасети з записами матчів, нашого повернення та святкування. Пам'ятаю, як літак двічі заходив на посадку, кружляв над київським аеропортом, де зібралася величезна кількість людей, які нас зустрічали.

Перед фіналом багато хто записував нас у фаворити, але Лобановський сказав, що це все лише розмови, нам потрібно забивати, вигравати та ставити крапку.

У 1975 році «Динамо» визнали командою року в Європі та світі, і багато футбольних фахівців, таких як Крамер, Беккенбауер, в один голос говорили, що кияни грають у футбол майбутнього. І справді, я знаходжу багато подібності у нашій грі з сучасним футболом. Практично всі наші футболісти, починаючи від воротаря Рудакова та закінчуючи нападником Блохіним, стали зірками, грали у збірній та багато років прославляли «Динамо». Ця команда була не схожа на метеорит, який лише спалахнув і погас. Кожен із нас знав, чого хоче. Одна нічия або поразка в році для нас були трагедією. Звичайно, це був спурт, дуже важка праця, але я вдячний за свою футбольну кар'єру, всі перемоги та регалії.

– «Динамо» є рекордсменом за кількістю чемпіонських звань у СРСР, ви причетні до 5-ти з 13-ти титулів. Який сезон був для вас найбільш значущим?
– Однозначно, це був 1975 рік, коли ми виграли чемпіонат СРСР, Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, обігравши «Баварію». Коли «Динамо» минулого року грало у Мюнхені, я розмовляв із Улі Хенесом. Він сказав, що навіть незважаючи на те, що «Баварія» має найсильніший склад, він не може порівняти цю команду з тією, за яку грали Беккенбауер, Герд Мюллер, Шварценбек. То були легендарні футболісти, і ми цю команду у чотирьох зустрічах обіграли тричі.

– Разом із днем ​​народження «Динамо» 13 травня ми завжди згадуємо Валерія Лобановського, який пішов із життя рівно 20 років тому, але залишається головним символом та легендою клубу. У чому полягає унікальність та феномен Валерія Васильовича?
– Лобановський ніколи не відступав від своїх принципів, навіть незважаючи на те, що вони багатьом не подобалися. Він повністю віддавався футболу і, прийшовши до «Динамо», побудував програму підготовки, налагодив дисципліну та тренувальний процес. У нього вчилися, він був людиною з дуже тонким почуттям гумору, проте – дуже жорстким. Валерій Васильович вимагав від футболістів універсальності, готовності зіграти на будь-якій позиції та підбирав виконавців під свою модель. У кожній грі він налаштовував команду лише на перемогу.

– «Динамо» з перших днів повномасштабної війни зібралося разом, підтримує форму та проводить благодійні матчі. Наскільки важливо нагадувати Європі, що війна триває й Україна потребує міжнародної допомоги та підтримки?
– Європа та світ дуже серйозно нас підтримують. Думаю, ті гроші для країни, які заробляють у благодійному турне «Динамо» та «Шахтар», не змогла б заробити жодна команда в інших видах спорту. Крім того, вони знаходяться в ігровому ритмі та тримають футболістів у тонусі.

– Яким, на вашу думку, буде український футбол після війни, після нашої перемоги?
– Звісно, ​​таким, як раніше, він уже не буде. Всі ми сподіваємося на якнайшвидше припинення війни, але ніхто не знає, коли це станеться. І всі команди, починаючи від «Динамо» та «Шахтаря» і закінчуючи представниками першої та другої ліг, зіткнуться з масою проблем і потребуватимуть фінансової допомоги.

Останніми роками українські клуби не демонстрували серйозних результатів у єврокубках. На такому високому рівні бажання – це не найголовніше, там на перший план виходять майстерність, кондиції футболістів, рейтинг країни. Але ми футбольна нація, і я впевнений, що згодом нове покоління виросте у професійних футболістів, і Україна займатиме високі місця. Ще в наш час суперники побоювалися їхати в гості до українських команд – «Динамо», «Шахтаря», «Металіста». У нас завжди було багато хороших команд. Так що я з оптимізмом дивлюся в майбутнє і чекаю на інформацію про те, що війна закінчилася.

– Наразі 11 динамівців готуються у складі збірної України до плей-оф відбору на ЧС-2022. Як ви вважаєте, які шанси наша національна команда має на те, щоб порадувати українців виходом до фінальної частини мундіалю?
– Нам не потрібні подарунки у вигляді прямого виходу на чемпіонат світу. Нам потрібно здобути путівку спортивним шляхом, перемогти, хоч це буде зовсім не просто. Із такими командами, як Шотландія та Уельс, грати дуже складно, тим паче в них удома. Вони демонструють специфічний футбол, дуже атлетичний, багато грають на другому поверсі. Важко спрогнозувати, наскільки Олександр Петраков зможе підготувати своїх підопічних до цих ігор. Футболісти з УПЛ грали лише товариські матчі, хоч і це – плюс, адже більшість наших легіонерів у іноземних чемпіонатах – не гравці основного складу, кожен із них має проблеми.

Ми співпереживатимемо, віритимемо та вболіватимемо за нашу збірну. Футболісти повинні перейнятися тією ситуацією, в якій опинилася вся країна, мобілізувати всі сили та продемонструвати абсолютну самовіддачу. Для кожного спортсмена є найвища мета, і чемпіонат світу – це Мекка для футболістів. Якщо ми маємо шанс, треба за нього поборотися.

– Що б ви хотіли побажати вболівальникам «Динамо» у цей трагічний для всієї країни час?
– Насамперед, хотів би побажати всім українцям миру та здоров'я все це пережити. Потрібно цей час перенести мужньо. Я пригнічений, щохвилини думаю про те, чому це сталося, чому почалася війна, і співчуваю всім, у чий дім прийшла трагедія.

Думаю, що ми зараз проходимо певний рубікон. Після перемоги Україна буде вже іншою. А як жити далі та як усе відновлювати – це вже наші справи, робота уряду.

У мене дуже багато друзів у Москві. Я розумію, що вони нічого поганого не зробили Україні, вони не стріляють, але вони живуть у країні, яка розв'язала війну, підняла руку на Україну, і мені нема про що з ними розмовляти. Я просто не беру слухавку. Не розумію, як можна в 21-му столітті бомбити іншу країну, кажучи при цьому, що ми брати, слов'яни, один народ. Війна принесла горе у кожну сім'ю. Нам не треба нічого чужого, треба забрати своє та зупинитися. Потрібні переговори, адже щодня гинуть люди, це найстрашніше.

Я знаю, що жодне місто та жоден метр землі українські воїни просто так не віддадуть. Це у нас у крові – старанність, працелюбність, інше світосприйняття та ставлення до рідної країни.

Щодо київського «Динамо», то наш клуб має розсип футбольних діамантів, безліч непересічних спортсменів, починаючи від Комана, Біби, Мунтяна, які не один рік приносили славу київському «Динамо» та Україні. Вони були кумирами багатьох поколінь уболівальників.

Наразі ходять розмови про те, що команду можуть розформувати. Я не вірю в це. Брати Суркіси дуже багато вкладають у «Динамо», щоб утримувати клуб на високому рівні. Вдячний їм за це, адже такі люди, як Ігор та Григорій Суркіси, Рінат Ахметов, Олександр Ярославський роблять дуже велику справу, вкладаючись у розвиток футболу та виховуючи молодь, яка прославляє Україну. Думаю, що київське «Динамо» завжди буде на тому рівні, на який його підняли Лобановський, Маслов, і не одне покоління видатних футболістів.

11 мая 2022 07:37







Комментарі


Залишати комментарі можуть лише зареєстровані користувачі.

Реєстрація, Вхід



Поделиться

Звернення Президента України Володимира Зеленського увечері 172-го дня повномасштабної війни

 

14 августа 2022 22:44

Звернення Президента України Володимира Зеленського увечері 171-го дня повномасштабної війни

 

13 августа 2022 22:30

Звернення Президента України Володимира Зеленського увечері 170-го дня повномасштабної війни

 

12 августа 2022 23:39